Культурний фронт. Розділ 6. Культурний фронт
Як вона і очікувала, охочих виявилося небагато — лише п’ятеро, в тому числі Свічка, який вже нічим не ризикував. З місцевих ЗМІ заяву музейників опублікували лише на одному сайті, власник якого був у, м’яко кажучи, не дуже дружніх стосунках з міським головою. А от сподівання на фейсбук, який свого часу допоміг зробити не одну революцію, таки справдилися. Текст заяви на сторінці музею був поширений у багатьох групах, де ділилися міськими новинами та у волонтерських спільнотах. Телефон директорки просто розривався від дзвінків.
— Доброго дня, Катерино Іванівно, — впізнала вона молодий чоловічий голос, що належав керівнику однієї з волонтерських організацій і її колишньому учню Іванові Передерію. — Маю для вас добру новину. Ми з хлопцями вас підтримаємо і сьогодні о другій годині влаштовуємо акцію протесту під виконкомом. Це ж просто свинство — робити таке з музеєм. Приходьте, виступите перед нами, розповісте, що до чого.
— Дякую за підтримку, Іванку, — відповіла директорка, — прийду обов’язково. Але боюся, що стояти вже скоро доведеться під музеєм — мені вже вручили припис, що за 10 днів маю звільнити приміщення і перевезти всі речі до нового.
— Не хвилюйтеся. Ми їм цього зробити не дамо. Наші хлопці вже не раз дивилися смерті в очі і якихось злодюжок вони точно не злякаються.
Не встигла вона покласти слухавку, як задзвонив ще один номер.
— Привіт, музейнице! — почула вона голос Прокопа. — Кажуть, в тебе там справи дуже кепські?
— Не те слово. Скоро вже будемо «святкувати новосілля», як казав один наш чиновник. Було б що святкувати, чорт забирай…
— Хай собі патякає, що хоче. А ти залишишся там, куди й прийшла працювати. Ми з однополчанами тобі допоможемо.
— Як? З фронту зніметеся і приїдете? Тебе ж під суд віддадуть!
— А, я ж тобі не сказав. Демобілізували мене позавчора, от тільки до міста приїхав. Заходжу до фейсбуку, а там все гуде через твій музей. Трясця, та хіба ж це нормально. Та чи їм нема вже де будувати ті торгові центри! Нічого, я вже з хлопцями побалакав — сьогодні до виконкому стільки народу прийде, що в цих чинуш інфаркт станеться!
«А ще ж сам недавно був з тих, кого чинушами називаєш», подумала Катерина Іванівна. «І невідомо, що зробив би, якби це сталося за твоєї каденції. От що з людьми війна робить».
Наступного дня біля музею вже стояв намет з волонтерами та вчорашніми вояками. Всі добре розуміли, що міський голова може виконати рішення ради значно раніше, ніж треба і найняти якихось «тітушок», щоб ті зайняли приміщення.
На мітингу ж біля виконкому зібралося стільки народу, скільки Мурахів вже давно не бачив. Крім громадських активістів, тут було повно й звичайних громадян, які прочитали повідомлення у соцмережі і вирішили прийти. Для багатьох з них музей встиг стати добре знайомим місцем — на інтерактивних екскурсіях, відкритті виставок та безлічі інших заходів вже встигло побувати чимало людей. І тепер це місце мало стати іншим.
Ще більшим успіхом для Катерини Іванівни було прибуття члена Міжнародного комітету музеїв (ІСОМ), куди вона відправила один зі своїх листів. Він наголосив, що комітет підтримує музейників і вже звернувся до Міністерства культури з проханням вплинути на ситуацію.
Міська влада відреагувала на протести…мовчанням. Поки шибки у вікнах виконкому тремтіли від криків «Ганьба!», у кабінеті міського голови йшла гаряча дискусія.
— Зніміть цю курку з посади к бісовій матері! — кричав Гузно. — Ти диви, як знахабніла! Листи, скарги, соцмережі! Ми ж її не виганяємо на вулицю, а даємо приміщення!
— Як я її тобі зніму? — кричав на нього мер. — Вона тобі не піджак на вішаку! Для цього потрібно рішення міської ради! А тепер не факт, що депутати ризикнуть проголосувати, коли здійнявся такий галас! Ти знаєш, звідки мені сьогодні телефонували?
— Звідки?
— З «Бі-Бі-Сі», трясця! З «Бі-Бі-Сі»! Якимось чином ці журналюги дізналися, що у нас, бачте, з музею крамницю роблять! Ет, що я тобі розповідаю, дивись сам! — Голова відкрив сайт відомої інформаційної служби і показав сторінку з промовистим заголовком: «З храму музи Кліо у Мурахові зроблять храм…торгівлі».
— Погаласують і затихнуть, самі знаєте, — буркнув Гузно. — Їм постійно потрібні свіжі новини, а це… А от з цією Катериною щось треба робити…
— Зробимо, — відповів мер. — Давненько ми вже перевірок у музеї не проводили. От завтра відповідна комісія й навідається.
Наступного дня до кабінету Катерини Іванівни зайшла невеличка делегація.
— Ми прийшли до вас за дорученням громадської ради при міськвиконкомі, — сказала сухорлява бабуся в окулярах з товстезними лінзами, — і хочемо перевірити, чи немає у вас якихось порушень чинного законодавства.
— Так, звичайно, — відповіла директорка. — Нам приховувати нічого, ласкаво просимо.
«Так, знав Гузно, кого прислати», подумала вона. «Євдокія Дормідонтівна знайде, до чого доколупатися, хоч і бачить вже кепсько. Всі вчителі її боялися, коли вона від відділу освіти на відкриті уроки приходила. Відразу заспокійливе пили».
— А заодно й побачимо рівень кваліфікації ваших працівників, — додала інша жіночка, Кіра Іванівна, огрядна, з пофарбованим під блондинку коротким волоссям, що дуже скидалося на перуку. Вона не один рік працювала методистом у відділі культури і займалася музеями.
— І перевіримо стан будівлі. Громадськості дуже цікаво, як витратили те, що з бюджету на ремонт виділили, — сказав Павло Вікторович, опасистий дідусь років сімдесяти з геть сивим волоссям, колишній співробітник відділу капітального будівництва міськради.
— Що ж, ласкаво просимо, — зітхнула директорка.
Переговоривши між собою, група розділилася. Євдокія Дормідонтівна владним голосом наказала секретарці дати їй книги наказів за поточний та минулий роки і почала уважно вдивлятися в кожен рядок. Кіра Іванівна разом з директоркою відправилася перевіряти знання наукових співробітників, а Павло Вікторович разом з завгоспом пішов обстежувати усі відремонтовані приміщення. Обстановка в музеї стала напруженою далі нікуди…
— У цьому залі ви можете побачити зразки яєць та опудала птахів, що мешкають на нашій річці Мурашці, — добре поставленим голосом розповідала Даринка оглядову екскурсію. — А оце мапа місць, куди вони літають на зимівлю. Склали її за даними наших фахівців-орнітологів, які окільцьовують птахів і відстежують їхні маршрути. Тут можна побачити різні країни Європи, Азії і навіть Південну Африку…
— Стоп! — вигукнула Кіра Іванівна. — Де дані про кількість видів птахів? Чому не розповідаєте про клімат краю? Це ж є в екскурсії!
— Я, власне, якраз і збиралася розповісти, — тремтливим голосом відповіла Даринка. — А дані про клімат краю — це те, що не таке вже обов’язкове. Туристам це може бути цікаве, а місцеві й так наш клімат добре знають…
— Що тут обов’язкове, визначатиму я! — визвірилася на неї Кіра Іванівна. — Продовжуйте!
Даринка намагалася зберігати спокій, але всередині її всю просто тіпало. В особистому житті знову негаразди: Пашко, здається, почав у гречку стрибати, козел. Завтра якась інтерактивна екскурсія має прийти і бавити їх треба. А тут ще ця довбана мимра з фарбованим скальпом!
— А в цьому залі ми бачимо предмети побуту різних народів, що населяли наш край в минулому та позаминулому століттях, — продовжувала вона, перейшовши вже до іншої частини експозиції. — Це були українці, росіяни, болгари, греки, німці, албанці. Ось, наприклад, чудова болгарська хустка середини ХІХ століття. А це — колиска, що стояла в одному з будинків німців-колоністів.
— Знову стоп! — гаркнула Кіра Іванівна. — Взагалі-то, у вас текст має починатися з розповіді про заняття населення. Що це за імпровізація?
— Це не імпровізація, — відповіла Даринка. — Текст екскурсії був написаний ще до реекспозиції і тепер в цьому залі все по-іншому. Про заняття населення та розвиток промисловості ми розповідаємо он там, — вказала вона на вітрину в іншому кінці зали.
— Добре, продовжуйте, — буркнула перевіряльниця і записала в блокноті: «Застарілий текст екскурсії».
Тим часом внизу, у приймальні, атмосфера була просто розжарена. Марічка просто не знала, куди подітися від розлюченої перевіряльниці.
— Дідько! — вигукнула Євдокія Дормідонтівна, так голосно, що секретарка ледь не пролила окріп на клавіатуру, бо якраз збиралася напоїти «любу гостю» чаєм. — Та де ж тебе грамоті вчили?! У радгоспі «Червоне дишло»?! Що, в кінці речення вже крапку ставити не треба? А оце, трясця, що оце таке?
— Що там? — запитала дівчина, ледве стримуючи сльози.
— З яких це пір у наказах про видачу премій перестали посилатися на статті чинного законодавства? У вас тут вже окрема держава чи що?!
— Вибачте, я ж не навмисно…За день часом купу документів треба готувати, от воно так і виходить…
— Погано виходить, шановна, — уїдливо відповіла Дормідонтівна, взявши горнятко з чаєм, — робота з документами вимагає уваги. Це вам не чайок заварювати начальству…
Вона вже збиралася сказати щось дошкульніше, але саме в цей момент відчинилися двері і до приймальні зайшли Павло Вікторович з директоркою.
— Ну що ж, Катерино Іванівно, мушу вам сказати, що ремонтні роботи проведено так, що комар носа не підточить, — сказав колишній чиновник. — А тепер давайте подивимося вашу бухгалтерську документацію.
— Як скажете, — відповіла директорка і, завівши його до бухгалтерії, розпорядилася дати перевіряльнику документи на ремонтні роботи. Той всівся за порожнім столом, де працівники зазвичай обідали і заглибився у читання.
На якусь мить Катерина Іванівна відчула полегшення. Тут вже начебто причепитися ні до чого. Та як виявилося, раділа вона даремно…
— Цікаво-цікаво, — пробурмотів Павло Вікторович із ледве прихованою зловтіхою. — Акт виконаних робіт підписано, а от робіт самих я щось не бачив. Вікна на другому поверсі стояли ще за часів мого студентства! І скільки ж ви отримали, як це зараз називається…відкату?
— Ви про що? — здивувалася директорка. — Які відкати?
— А оце вже ви будете в інших інстанціях пояснювати, шановна. Моє діло — зафіксувати. Зробіть-но мені копію, — владним голосом сказав він головбуху. Та перелякано глянула на директорку. Катерина Іванівна кивнула. Що вже тут зробиш…
Ніякого відкату вона, звичайно, не отримала. Вся ця ситуація з актом була наслідком законодавчого ідіотизму. Не встиг освоїти бюджетні гроші до кінця року — все, повертай їх назад. Нікого не хвилює, що треба оголосити тендер, знайти виконавця, а для цього потрібен час. От і довелося підписати акт до виконання робіт, щоб гроші не втратити. Виконавець свою роботу все одно зробить: власне, вже завтра мав почати, бо до новорічних свят зовсім трохи залишилося. Але зачіпка це дійсно серйозна…
Провівши перевіряльників, Катерина Іванівна глянула у вікно. Надворі вже було темно, у світлі ліхтаря грайливо виблискували сніжинки, тихо падаючи на сіру бруківку. В голові крутилася лише одна думка: «Що робити?». Накинувши на плечі пальто і вдягнувши шапку, вона вийшла надвір і завернула за ріг музею. Там стояв потріпаний степовими вітрами намет. Поруч, сівши півколом біля вогнища, вечеряли волонтери та добровольці. Вітерець підніс до неї запах кулешу, нагадавши вже далеке босоноге дитинство, коли таким самим кулешем частував її дід-чабан на селі. Як далеко це все тепер! Діда вже давно немає на світі, село зникло з мапи, а куліш став приманкою для любителів зеленого туризму…
— Підходь і пригощайся, музейнице, доки ми весь куліш не з’їли! — вигукнула кремезна постать у військовій формі, підвівшись з цього півкола.
— Дякую, Прокопе, — сумно відповіла директорка, — після цієї бісової делегації вже нічого до горла не лізе. Всі жили витягли, тварюки.
— О, знайома ситуація. Так само терпіти не міг ті всі комісії, коли до нас приїздили. Кланяйся перед ними, годуй, напувай. Ще й в дорогу дай щось. Але куди дінешся, така була вже робота. Розказуй, що сталося. — Залізняк підняв перед нею завісу і пропустив вперед.
Сівши на запропоновану ним табуретку і дивлячись у знайоме вже не один рік обличчя, Катерина розповіла про сьогоднішню перевірку. Кому ще все це розкажеш? Від Павла вона, звичайно, нічого приховувати не буде. Але Прокіп, який у цій трясовині інтриг прожив не один рік, зрозуміє її, як ніхто. І, можливо, щось підкаже.
— З точки зору закону, вони, на жаль, мають рацію, — сказав він. — Це ти й сама розумієш. Але цей самий закон для них як дишло. Як захочуть, так і викрутять. Зараз я тобі дещо покажу.
З цими словами Прокіп дістав з кишені телефон і увімкнув аудіозапис.
«Погаласують і затихнуть, самі знаєте», почувся з динаміка знайомий голос Гузна. «Їм постійно потрібні свіжі новини, а це… А от з цією Катериною щось треба робити…»
«Зробимо», відповів йому голос мера. «Давненько ми вже перевірок у музеї не проводили. От завтра відповідна комісія й навідається».
— Ого! — вихопилося в Катерини. — Де ти таке взяв? — спитала вона вже тихше.
— Це ще не все, — відповів Прокіп. — Слухай далі.
«Ще ці довбані волонтери», вів далі мер. «Поставили там свій намет і стоять, наче десь на Майдані. Варто нам лише сунутися туди за експонатами, як швидко купа «атошників» збіжиться і дідька лисого ми звідти вивеземо! Тут вже маєш мізкувати сам».
«А оце вже взагалі не проблема», зрадів Гузно. «Привіт, Івановичу», заговорив він до когось по телефону. «Як ти, старий? Тут у нас одні срані недоумки вирішили Майдан організувати. Тільки тут їм не Київ, роги обламаємо швидко. Організуєш своїх орлів ввечері? А з мене по три сотні на рило. От і добре. Бувай».
— А знаєш, що далі було? — продовжив Прокіп. — Сьогодні вночі навідалися до нас в гості п’ятеро бугаїв, як то кажуть, спортивної тілобудови. От тільки не подумали, що в нас хлопці і не таке на Сході бачили. Набили їх так, що четверо ледве втекли. А п’ятий трохи протупив і не встиг. Тож от тобі ще один запис.
— Ну розказуй, хто такий, чого сюди припхався, — почувся хрипкий чоловічий голос.
— Ваньок я. Іванович сказав, що треба якихось биків віддухопелити. І потрощити все… — відповів інший чоловічий голос, молодший і явно переляканий.
— Як тебе звати, гівнюк? І Івановича твого? — гримнув чоловік.
— Нечипоренко Іван Петрович. А його Федорчук Віктор Іванович.
— Це той, що в ДЮСШ тренер з боксу?
— Ага…
— Ясно. Що обіцяв?
— По дві сотні на рило.
— Одним словом, ти все зрозуміла, — сказав Прокіп, вимкнувши запис. — Завтра поговоримо з Гузном.
Наступного ранку вони сиділи у кабінеті заступника міського голови. Той слухав обидва записи і з його обличчя не зникав глузливий вираз.
— Годі! — нарешті сказав він. — Прокопе, за кого ти мене маєш? Я тобі що, школяр? Куди ти свої записи відправиш? У суді це не доказ, бо вони несанкціоновані. Про хлопця цього я поняття зеленого не маю. Федорчука хіба на нарадах бачу, коли він начальство заступає. А з приводу Катерини…Повір, там, — він підняв вгору палець, — набагато більше уваги звернуть на висновки комісії, яка виявила розтрату бюджетних коштів…
— Та я теж не один рік у політиці, — відповів Прокіп. — І добре розумію, як відреагують покупці однієї торгівельної мережі на те, що на сайті, припустимо, «Бі-Бі-Сі», з’явиться повідомлення про те, що її власники у змові з міською владою використали тітушок для захоплення місцевого музею. Нагадай, у скількох там містах ви вже маєте супермаркети? Звичайно, наших громадян ще й не такими новинами годували. І, повір, це ще не всі цікавинки. Є такі речі, про які декому отам, куди ти пальцем тицьнув, буде дуже цікаво дізнатися.
Гузно трохи зблід.
— І що ж ти пропонуєш?
— А я не пропоную, а повідомляю. Якщо до 5-ї вечора завтрашнього дня міська рада не скасує рішення про продаж будівлі музею, матеріал буде розіслано до провідних інформаційних агенцій і викладено у відкритому доступі.
— Не лякай мене, — визвірився Гузно. — Або взаємовигідна угода, або йди звідси під три чорти. Всі твої записи через п’ять хвилин загубляться в пошуку. І журналісти поскандалять і забудуть. А з можновладцями ми вже якось домовимося, не переживай.
— Якщо рішення скасують, я напишу заяву про звільнення, — втрутилася Катерина Іванівна. — Ви ж мені все одно тут працювати не дасте. Як не одні перевірки прийдуть, то інші.
— Оце вже інша справа, — зловтішно посміхнувся заступник міського голови. — Чекаю на вашу заяву відразу ж після голосування.
— Ти добре подумала, Катрусю? — запитав її Прокіп, коли вони вийшли з кабінету. — Піти легко, а далі що? Де працюватимеш? В школі?
— Не переживай, маю вже одну цікаву пропозицію, — відповіла вона. — Тож хай цей бовдур поки що тішиться, що колишній вчительці за двійки помстився…
Буквально пару днів тому на її поштову скриньку надійшов лист з одного міжнародного культурного фонду. Їй пропонували стати керівником регіонального представництва. Робота передбачала відрядження, організацію культурно-масових заходів під патронатом фонду спільно з місцевими активістами. І непогану, порівняно з бюджетною сферою, зарплату. Для Катерини Іванівни це був серйозний крок вперед. Та що там крок — стрибок! Тепер-то вже можна буде використати свій потенціал по повній програмі!
***
— Від сьогодні крісло директора місцевого краєзнавчого музею знову порожнє, — добре поставленим голосом повідомила глядачам дикторка місцевого телебачення, — Катерина Іванівна Дерикущ написала заяву про звільнення за власним бажанням. Але без роботи тепер вже колишня музейниця не залишиться. Як повідомили наші джерела, її здобутки належно оцінили у культурному фонді «Агенти змін», де вона невдовзі стане до роботи.
— От курка клята! — вигукнув Гузно, ледь стримавшись, щоб не жбурнути виделкою в екран. — А я ще думаю, чого це вона так охоче з роботи попросилася. Ну нічого, перетнуться ще наші стежки, влаштую я тобі веселе життя…
А Катерина тим часом сиділа вдома, за святковим новорічним столом, в оточенні рідних. На душі в неї були якісь мішані відчуття. З одного боку, треба було б і тішитися новій роботі, і тому, що врятувала музей. Але за цей час вона встигла так звикнути до нього, що розуміла — ще довго сумуватиме за цим храмом музи Кліо в колишньому купецькому будинку, що назавжди лишиться в її серці…
— Нічого, кохана, — усміхнувся їй Павло. — Все, що не робиться — на краще. Ти тут багато зробила і музей вже ніколи таким, як раніше, не буде. А головне — ти його врятувала, хай і ціною власної посади. В тебе великі справи попереду. Тож давай, за твою перемогу на культурному фронті!
1 жовтня 2016 — 1 січня 2019 року.
