Культурний фронт. Розділ 2. Свічка
Це було восени 1983 року. Молодий вчитель історії Василь Юхимович Свічка стояв на автобусній зупинці в Недригайлівці, з нетерпінням прагнучи залізти в салон старенького ЛАЗа і доїхати до міста. Листопадове сонце вже анітрохи не гріло, зате північний вітерець добряче пробирав до кісток. Щоб бодай якось зігрітися, Василь ходив асфальтованим п’ятачком туди-сюди, роздивляючись то скромні сільські хати, то зграї граків, що обсіли лісопосадку.
І раптом його погляд впав на побілену бетонну стіну зупинки. На рівні очей був приклеєний альбомний аркуш із текстом:
«Півстоліття тому тут вмирали від голоду!»
Василь не повірив своїм очам і прочитав ще раз. Ні, ці кострубаті, великі літери, виведені від руки говорили саме про голод. Якась дурниця, чесне слово. Про колективізацію він пам’ятав, про голод 20-х років теж розповідали. А от про 1933 рік він ніколи не чув. Якийсь дурний жарт.
Тут до зупинки нарешті під’їхав автобус. Вчитель швиденько заліз у салон і поїхав додому. Весь день цей альбомний аркуш не виходив йому з голови. «Треба спитати в баби Килини», подумав він. «Вона ж у селі виросла, та ще й десь неподалік. Вже про голод точно має знати».
Коли бабуся почула, що від неї хоче онук, то відразу помінялася в обличчі. Здивування змінилося переляком. У голові промайнули картини з юності: кволі батьки, які ледь тримаються на ногах; худющі коні — самі скелети — падають на весняному полі під час сівби… Боже, як їй тоді страшно було їхати додому! Як вона, комсомолка, молилася Богові, аби батьки дожили бодай до врожаю…
— Бабусю, я ж бачу, що ти щось знаєш, — не вгавав онук. — То був голод чи ні?
— Був… — тихо вимовила бабуся. — Був голод, і вмирали люди. Страшний час був тоді. Тато з мамою ледь живі на роботу ходили. Такий план повісили на колгосп, що хоч вішайся. Вигрібали все, що було. В нас корова була тоді, то здавали все молоко державі. Малі хіба що одвійки бачили…
— І багато народу вмерло?
— Не знаю, онучку. Ніхто тоді про це не казав. Я вже вчилася і до села хіба що на вихідні їздила. Тато з мамою розповідали, що багато на нашому кутку не дожили до весни…
— А чому це сталося?
— Звідки ж мені знати? Скажу тобі, онучку, не розмовляй про це ні з ким.
— Чому?
— Бо владі невигідно, щоб про це знали. Хто ж захоче підмочувати свою репутацію: що це за країна будівників комунізму, яка заморила голодом власних громадян? Мовчи, і не кажи нікому. В кращому випадку з роботи вилетиш, а в гіршому… Ет, що тобі розповідати, ти ж історик, вчив про культ особи.
Не бажаючи продовжувати розмову, бабуся пішла на кухню. А Василь сидів, вражений її словами. Ні, він вже не був наївним хлопчиком, який вірив у побудову комуністичного суспільства. І в університеті, і на роботі він вже встиг побачити радянські подвійні стандарти. Але сказане його все одно приголомшило.
Приїхавши в понеділок на роботу, він зрозумів, що бабусині слова були правдою. Ще до уроків його викликали до кабінету директора.
— Доброго ранку, Іване Петровичу, — привітався він. — Викликали?
— Так, Свічко, — похмуро відгукнувся директор. — Тут до нас товариш з органів прийшов, має до тебе питання.
— Гайкін, — простягнув руку чоловік років сорока з кам’яним обличчям. — Тут от яке діло, товаришу Свічка. Якась наволоч приліпила на автобусній зупинці підлий наклеп на радянську владу, — він простягнув чорно-біле фото, яке лежало на столі. На ньому був той самий альбомний аркуш із написом про голод. — Не бачили нікого підозрілого в п’ятницю?
— Та ні, — відповів Василь, з усіх сил намагаючись зберігати спокій.
— А сам почерк вам не знайомий? — запитав кам’яний.
— Ні, — відповів вчитель, — хіба ж впізнаєш тут чиюсь руку. Друковані літери. Будь-хто міг написати.
— Отож бо й воно, — буркнув чекіст. — Наслухаються ворожих голосів і починають писати всілякі дурниці. Ну який голод може бути у ХХ столітті, у найпрогресивнішій країні світу? Добре, якщо побачите або почуєте щось підозріле, дайте знати. Можете йти.
Василь з полегшенням вийшов і пішов на урок.
2.
З того часу минуло шість років. Відпрацювавши три роки у школі, він перейшов до Мурахівського музею. Понад усе йому хотілося займатися наукою, а тут, здається, почали відкриватися для цього можливості. У газетах спочатку несміливо, а потім все голосніше заговорили про білі плями радянської історії — про репресії, розкуркулювання, і про голод. Так, той самий голод, про який він тоді прочитав на автобусній зупинці.
Звичайно, у музеї спочатку про цю тему не думали. Влаштовувалися виставки й заходи до традиційних радянських дат — 23 лютого, 1 та 9 травня, 7 листопада, співробітники, виконуючи план, сумлінно їздили з лекціями. Але гласність робила своє. Часом під час лекцій про колективізацію слухачі, начитавшись газет, ставили йому незручні питання, на які він не знав що відповісти. І тоді він вирішив — чому б не взятися за цю тему? Часи вже інші, навряд чи до нього в гості завітає якийсь Гайкін.
Директорка спочатку подивилася на нього з переляком.
— Свічко, хай тобі грець! Що ти верзеш, який голод?! Ти хочеш, щоб нас з тобою до білих ведмедів відправили за антирадянщину?
— Марто Пилипівно, зараз інші часи. Самі почитайте газети. Про цю тему пишуть і говорять. Ну от, наприклад, — він поклав перед нею кілька газет — «Літературну Україну», «Задніпровські вісті», «Селянку». — Це виступ Щербицького. Це Мусієнко виступає на зборах Спілки письменників. Самі подумайте, хто б дозволив писати у радянській газеті антирадянщину? Та ще й від імені першого секретаря?
— Ну так, так… — замислилася Марта Пилипівна, яка до того працювала інструктором у міськкомі партії. — Тільки сам розумієш, такі речі я мушу там узгоджувати. — Вона показала пальцем вгору. — І треба подумати, як це обґрунтувати.
— Скажіть, що хай краще про це розповімо ми, радянські громадяни, ніж хтось з-за кордону. Подумайте самі: мені вже неодноразово ставили питання на лекціях — про голод, про його причини. Казати, що цього не було — виставляти себе дурнем. Особливо якщо про це вже пишуть у пресі. Рано чи пізно нам доведеться займатися цим всерйоз. Тож краще взятися зараз, поки ще є можливість поговорити зі свідками, зібрати матеріали.
— Добре, Свічко. Я подумаю над цим. А поки йди, займайся іншими темами — скоро річниця комсомолу буде, а з тебе, сам пам’ятаєш, захід.
Свічка кивнув і пішов.
Він мав рацію, бо невдовзі директорку таки викликали на килим до міськкому і сказали, що «із цим голодом треба щось робити, бо вже американці почали свої дослідження і невідомо, що вони там накопають». А отже, потрібно дати пояснення широким колам громадськості про те, як «все було насправді».
Так Свічка отримав можливість досліджувати тему, про яку ще кілька років тому можна було хіба що анонімно писати на автобусних зупинках. Першим свідком, з яким він поговорив, стала його рідна бабуся. Старенька вже хворіла і мало де виходила з дому. Вона добре розуміла, що її довге, повне тривог і переживань, життя може обірватися будь-якої миті. Тож, трохи провагавшись, погодилася на інтерв’ю.
Ця перша розмова стала для Василя шоком. Виявилося, що бабуся, хоч і вчилася вже тоді у педагогічному технікумі і лише на вихідні навідувалася до села, знала таки багато. Про опухлих від голоду селян, які приходили до міста у пошуках роботи й хліба і часто падали на вулицях, вже ніколи не піднімаючись. Про суп з лободою, яким її частували змучені голодом батьки. Про безіменну могилу на околиці села, де були поховані її однолітки, які тоді залишалися у селі і так і не змогли дожити до весни.
Ну а далі, далі були інші. Він знаходив їх через спільних знайомих, через рухівський осередок, а потім і місцевий «Меморіал». Ці люди були неговіркими, вони добре пам’ятали роки, коли за одне необачне слово можна було потрапити до в’язниці. А якось один з них, сивуватий чоловік років шістдесяти, сказав:
— Це добре, юначе, що ви зайнялися такою темою. Люди мають знати правду. Колись і я отак, як ви, намагався її донести. Писав до газет, журналів — тоді якраз відлига була і бодай про щось можна було говорити. Але були й рамки. Тому мені, молодому й гарячому, добряче дісталося від чекістів. Добре, що вже часи були інші і я лише звільненням з роботи відбувся та засудженням на зборах.
— І що потім? — спитав Свічка, згадавши листівку на зупинці.
— А що потім? Знайшов собі іншу роботу і вже мовчав. Хотілося кохати, бути коханим, мати сім’ю, а не їздити з одного табору до іншого…
Василь мовчки кивнув. Він не раз вже думав над тим, наскільки йому пощастило народитися у цей час, читаючи статті про репресованих. Адже тоді дослідники ходили по лезу бритви, ніколи не знаючи, чого чекати від чинної влади. Опублікував щось невідповідне чинній ідеології — і все, готуй змінну білизну та сухарі. За часів його навчання в університеті вже було спокійніше. Так, до нього доходили чутки про істориків, які опинилися в опалі через «неблагонадійні» твори. Але, як правило, таким дослідникам вдавалося вийти з ситуації, зайнявшись іншою тематикою. Хоча, ясна річ, приємного у обливанні помиями на зборах трудового колективу було мало.
Так у роботі пролетіло два роки. Зібрані спогади не лежали мертвим вантажем. Василь активно користувався ними на лекціях, додаючи виписки з архівних матеріалів та тодішніх газет, де таврували «шкідників та куркулів». Перед ним потихеньку вимальовувався рукопис майбутньої книги…
А навколо тим часом ставало все гарячіше. Численні мітинги, перші вільні вибори, парад суверенітетів… Не треба було бути істориком, щоб зрозуміти — країну чекають величезні зміни. От тільки які? Це питання найбільше хвилювало Василя. Він добре знав, що за широкою демократією може йти найжорсткіша диктатура. І розумів, що в разі чого за ним прийдуть в першу чергу, як за людиною, яка пішла в розріз із «генеральною лінією партії».
Ті три серпневі дні 1991-го стали для нього найжорстокішим випробуванням. Марта Пилипівна, почувши про створення ДКНС, дивилася на нього як на майбутню жертву репресій.
— Ну що, Свічко, дострибався ти зі своїми статейками, — казала вона, не приховуючи свого задоволення. — Тепер всіх до нігтя притиснуть. І рухівців твоїх теж. Тікав би ти, друже, звідси подалі.
— Що буде, те буде, — відповідав їй Свічка, з усіх сил намагаючись здушити в собі тривогу. — Від долі не втечеш.
А вдома його дійсно охоплював страх. Він кілька разів поривався спалити рукопис та розшифровані спогади. Та врешті-решт сховав їх у картонну коробку з-під настільної лампи і закопав її в клуні, накривши перед тим поліетиленом. Дружина Оленка дивилася на нього з тривогою.
— Слухай мене уважно, люба, — сказав він. — Завтра вранці сідаєш з Павлусем на автобус і їдеш до мами в село. Якщо за мною прийдуть, то ясна річ, все перериють у пошуках забороненої літератури. А так матимеш алібі — нічого не бачила й не чула. Але про коробку та рукопис не забудь. Може, потім вдасться-таки видати — як не у нас, то за кордоном.
— Думаєш, прийдуть?
— Можуть. Тому не гай часу, збирай для мене вузлик.
Оленка глянула на нього з ще більшим переляком і пішла.
На ранок Василь вже був на роботі. Як не намагався зосередитися, все валилося з рук. Одна справа — читати про репресії, а інша — жити в очікуванні «чорного ворона». Атмосфера у музеї теж була напруженою. Люди намагалися розмовляти на якісь нейтральні теми, уникаючи політики. У всіх було на думці одне: що буде далі?
Та на щастя, все обійшлося. Компетентні органи не квапилися хапати інакодумців, вичікуючи вказівок з центру. А в центрі тим часом розроблений змовниками план розвалився мов картковий будиночок. Скориставшись цим провалом і вакуумом влади, український парламент проголосив незалежність України. Оце вже стало справжнім шоком — особливо для Марти Пилипівни. Пару днів вона була розгубленою, ну а потім прийшла до тями, прибравши з кабінету портрет Леніна і замінивши його на портрет Шевченка.
А Свічка тішився з цієї новини. Тепер вже для нього не було жодного сумніву, що він зможе продовжити свою справу далі. Викопавши коробку з клуні і діставши матеріали, він знову засів за друкарську машинку.
Справа потроху рухалася. Але дуже вже повільно — книжку треба було готувати до друку (на щастя, Свічці вдалося знайти й спонсора, й друкарню), а роботи в музеї було повно. Та ще й треба було сушити голову, як прогодувати молоду родину. Гроші знецінювалися просто з космічною швидкістю. Зарплати ні на що не вистачало. Влітку ще якось виручали город з садом — можна було піти на ринок і щось на тому вторгувати. Зрештою Василь зважився на відчайдушний крок — пішов до директриси і попросив перевести його на півставки.
— А заходи хто за тебе проводитиме? — буркнула Марта Пилипівна. — Гулак-Артемовський? Кого я зараз візьму на півставки за такі гроші?
— Та хто завгодно піде, — сказав Свічка, — люди за все зараз хапаються. А я вже, вибачте, просто падаю. І книжку вже треба видати, і сім’ю якось годувати. Тому і прошу вас про це.
— Ні, Свічко. Або працюй на повну ставку або шукай іншу роботу. Я з тобою панькатися тут не буду. — У голосі Марти Пилипівни звучала ледь прихована зловтіха. — Наробив зі своїми рухівцями дурниць, тепер крутись як хочеш. Бачили очі що купували, тепер їжте хоч повилазьте…
— Значить, буду шукати! — вигукнув Свічка. Схопивши аркуш паперу і ручку, що лежали на директорському столі, він швидко написав заяву про звільнення.
Отетеріла директорка навіть не знала, що відповісти. Вона менш за все сподівалася від Свічки такої реакції.
— Ти…серйозно? — спитала вона його. — Василю, не гарячкуй. Роботу ж так легко не знайдеш…
— А який у мене вибір? — різко відповів Свічка. — Я по вісім годин гарую, мов віл. І у вихідні гарую — аякже, сад, город — без них би вже з голоду давно здохли. Ви думаєте, я тільки через книжку йду? В мене сім’я, а їх годувати треба. Хто за мене це робитиме? Дружина?
— Ну як знаєш, — буркнула Марта Пилипівна. — Як казав сам пам’ятаєш хто, незамінних людей у нас немає. — І поставила на заяві свій розмашистий підпис.
— Пам’ятаю, — коротко відповів Свічка і вийшов з кабінету.
3.
Книжку він дописав і таки видав. Майже весь наклад, за винятком кількох авторських примірників, розійшовся по навчальних закладах та наукових установах. Звичайно, дісталися книжки й музею. Тоді Свічка й подумати не міг, що його книга надовго стане ледь не єдиним дослідженням голодомору у регіоні. «Міцним господарникам», що міцно осідлають владні крісла, буде не до історії — тим більше не до таких тем, які штрикатимуть їх у партійно-комсомольські серця, мов голки. А коли після Помаранчевої революції у влади таки дійдуть руки до цього питання і вчені за наказом згори розпочнуть збір спогадів, буде пізно. Більшість тих, хто встиг побачити голод ще у дорослому віці, вже відійдуть у вічність…
Але тоді, на початку 90-х, Свічку ці думки хвилювали мало. Він, як і мільйони його співвітчизників, намагався вижити. Без роботи він довго не сидів — влаштувався кореспондентом до місцевої газети. Тут його добре знали, бо вже не перший рік публікували його історичні нариси. Журналістська робота Василю подобалася — він любив спілкуватися з людьми, вмів завоювати прихильність співрозмовника, тож і інтерв’ю йому давалися легко — навіть з тими, хто здавався просто «непробивним». А найбільше у ті неспокійні часи його влаштовував гнучкий графік — ніхто не вимагав від нього сидіти в редакції вісім робочих годин. Здав матеріал — і вільний. Це дозволяло братися за випадкові заробітки і займатися присадибним господарством. Та що там господарство — в ті голодні роки Свічка навіть риболовлю опанував — у вихідні сідав на велосипед і їхав на річку. І тішив дружину й сина свіжою рибкою.
Чи сумував він за музеєм? Так. Навіть не стільки за музеєм, як за наукою взагалі. О, якби хтось знав, як йому хотілося знову вибратися до архіву, посидіти за пожовклими документами, вдихаючи їхній запах. Розбирати незрозумілий почерк та трохи вицвілий друкований текст на цигарковому папері. А потім складати все це у слова, фрази, статті, книжки… Час від часу він навідувався до музею — то як кореспондент (висвітлювати заходи), то як історик (приносячи якісь цікаві речі). Але повертатися не хотів, та й не міг — треба було годувати сім’ю.
Лише 2008 року він таки зважився на цей крок. Син вже одружився і жив окремо, та й здоров’я мотатися по всьому місту й району в Василя вже не вистачало. Тож коли його однокурсник, Семен Перепелиця, якого доля і зв’язки занесли аж у крісло начальника відділу культури, запропонував йому піти працювати до музею завідувачем історичного відділу він погодився. Тодішній директор, Іван Миколайович Шило, спочатку дивився на Свічку скоса — мовляв, ще одного «блатного» принесло. Але той швидко показав, на що здатен.
Того року, коли весь світ трусило від економічної кризи, Іванові Миколайовичу нарешті вдалося вибити в міської влади якусь копійчину на ремонт. Щоправда, вистачило їх лише на фасад та коридор другого поверху, але й то добре. У музеї і навколо нього запахло штукатурним розчином та фарбами. Старі коридорні двері, які поставив ще перший господар, вже аж просили заміни. По вертикалі було добре видно чималий шар шпаклівки. Подейкували, що під ним знаходиться слід від сокири — «подарунок» від місцевих волоцюг. За бурхливих революційних часів вони шукали в купецькому домі золото і не знайшовши, спересердя збили пару ліпних амурчиків і вгатили по дверях сокирою. Так це було чи ні, але двері добряче вже муляли Шилові око, тож він вирішив їх замінити. Видлубавши лутку, робітники побачили схованку, у якій лежав мішечок…із паперами. А їх у цей момент побачив Свічка, який щойно вийшов з кабінету. Зі словами «Це ж сенсація!» він збігав за фотоапаратом і детально відзняв схованку і знахідку. А потім на очах отетерілих робітників схопив мішечок і поніс його до директорського кабінету.
— Іване Миколайовичу! Це сенсація! — з порога почав він.
— Свічко, трясця твоїй матері, що ж ти мене так лякаєш! — вигукнув директор, який наводив лад на захаращеному паперами столі. — Яка ще сенсація?
Василь підійшов до підвіконня і витрусив з мішечка вміст. Це були векселі дореволюційного часу. Дати коливалися від 1910 до 1917 років. Прізвище власника скрізь було одне — купець Чередниченко.
— Гляньте, гляньте, — з ентузіазмом говорив Свічка, — з ким тільки наш купець не торгував. Київ, Москва, Тифліс, Херсон, Варшава. А що ми знаємо про мурахівську торгівлю того часу? Зовсім дещицю. Архіви згоріли під час Другої світової, купці ще раніше накивали п’ятами за кордон і, ясна річ, по собі нічого не залишили. А тут… Тут такий пошук можна проробити!
— Грошей на відрядження не дам, — сердито сказав Шило. — Я ледве на цей ремонт вициганив, а тут ти зі своїми векселями…
— Та знаю, — відмахнувся від нього Свічка, — спробуємо «малою кров’ю». По-перше, про багато компаній можна знайти інформацію в Інтернеті. По-друге, спробуємо списатися з колегами-музейниками з інших міст, хоча б по Україні. Тоді вже й побачимо, що з цього вийде. На конверти й марки у вас хоч гроші знайдуться?
— Щось нашкребемо, — буркнув директор. — Іди, Свічко, дай мені хоч пообідати спокійно.
— Вже йду, — сказав Василь, прямуючи до дверей, — єдине прохання. Я хотів би повідомити про знахідку в ЗМІ. Не кожен день таке буває, щоб у самому музеї схованки знаходили. А потім можна виставити ці векселі — можливо, відвідувачі підтягнуться.
— Добре-добре, — поквапив його Шило. — Роби все, як вирішив. Увага зайвою не буде. Відвідувачів у нас катма — хоч мого Бровка до статистики записуй. А тепер іди, щоб я тебе не бачив.
І робота закипіла. На газетних шпальтах і навіть на телеекранах (телебачення до музею навідувалося лише в особливих випадках, а саме — у сезон відпусток, коли в Мурахові катастрофічно бракувало новин — хоч із Бровком інтерв’ю роби) з’явилася інформація про рідкісну знахідку. На цей момент Свічці вже вдалося знайти інформацію про деяких торгівельних партнерів Чередниченка, тож розповідь вийшла цікавою. Виставку він зробив дуже швидко, розуміючи, що інтерес місцевої публіки може швидко згаснути. Але інформації про партнерів купця все одно було мало. І тоді Василь зважився на нетрадиційний крок. Над горизонтальними вітринами він розмістив велику мапу Європи. На ній він позначив міста, де розміщувалися підприємства, з якими торгував Чередниченко, а потім з’єднав їх стрілочками з Мураховим. Це викликало неабияке зацікавлення відвідувачів. Більшість з них і не здогадувалися, що торгівля у їхньому маленькому містечку мала такий розмах.
Але на саму статистику виставка не сильно вплинула. Відносно багато людей прийшло лише у перші пару днів, коли про неї повідомили ЗМІ. Втім, Шило й тим був задоволений. І коли Свічка заїкнувся про потребу в рекламі, сердито кинув:
— Де я тобі на це гроші візьму? Будь задоволений і тим, що маєш.
Тим часом Василь потроху накопичував матеріали. Щось знаходилося в Інтернеті, щось надсилали колеги. Але найбільше…допоміг Шило. Влітку Іван Миколайович вирішив з’їздити до сина в Канаду, і буквально перед від’їздом Свічка попросив його щось дізнатися про Чередниченка.
— Розпитайте сина, можливо, щось чули про нього. Він же у вас там громадський діяч, то, може, і дізнається щось, чого ми не знаємо. Раптом Чередниченко таки до Канади п’ятами накивав.
— Добре, — відповів Шило. — Спитаю, але нічого не обіцяю.
Василь не дуже й сподівався на те, що з цього щось вийде. Але, на щастя, сталося навпаки.
— Заходь, Свічко, — сказав Шило, викликавши його до себе відразу ж після відпустки. — Заходь і знайомся.
— Іван Степанович Чередниченко, — простягнув йому руку худенький чоловік років п’ятдесяти у синій футболці та джинсах. — Онук того, хто спорудив колись цей будинок.
— Дуже приємно… — сказав Свічка. — Василь Юхимович Свічка, той, хто знайшов векселі вашого діда.
— Так, я знаю. Вже бачив виставку. Гарно ви придумали з мапою. Якби не ваша знахідка, я б, мабуть, і не приїхав сюди…
І пан Іван розповів свою сімейну історію. Далекого 1920 року, після довгих поневірянь Європою, сім’я Чередниченків пришвартувалася до канадського берега. Переляканий більшовицькими погромами Іван, той самий купець, намагався виїхати якомога далі від охопленої війною країни. Прибувши до Канади, він швидко опанував англійську і повернувся до попереднього заняття. Спочатку був клерком у торгових компаніях, а потім, зібравши грошей, відкрив продуктову крамничку. Такого розмаху, як у Мурахові, він вже не мав, але на те, щоб прогодувати сім’ю, вистачало. Його син Степан продовжив справу і зміг розширити бізнес — створивши мережу супермаркетів у Ванкувері. Обидва Чередниченки не забували про малу батьківщину: вони влилися до місцевої української діаспори і намагалися брати участь у різних громадських заходах, давали гроші на різні видавничі та благодійні проекти. Та, на жаль, побачити рідне місто так і не змогли. Іван помер ще задовго до того, як Україна стала незалежною, а в Степана вже було слабке здоров’я і на подорож він не зважувався.
Тож їхати до дідового дому довелося одному з онуків, Іванові. Про містечко та будинок він знав хіба що зі старих фотографій, що їх дід таки встиг прихопити з собою під час від’їзду. Поїздку він довго відкладав, але коли син Шила вийшов на нього через громадську організацію і розповів про знахідку, вирішив, що треба це зробити.
— Я приїхав не з порожніми руками, — сказав Чередниченко. — От дивіться, привіз із собою різні фото. Це дід з бабусею та батьком біля будинку. Щойно встигли заселитися. А оце вони разом з гостями на новосіллі. А це крамничка діда у Канаді. А оце… Навіть не знаю, як це могло зберегтися! — Він простягнув кілька рекламних листівок ще дореволюційного часу. Свічка бачив читав про такі у тогочасних газетах, але ніколи до цього не бачив.
— Дуже вам дякую, — зворушено відповів Василь. — Скажу чесно, я й не сподівався вже, що ми щось про вашого діда дізнаємося. Скажіть, а ви надовго приїхали?
— Ще три дні тут побуду і вже мушу їхати, — сказав Іван. — Самі розумієте, робота.
— То, може, дасте інтерв’ю журналістам? Не кожен день у нас таке в місті відбувається.
— Залюбки.
Увага ЗМІ трохи підігріла інтерес мешканців до виставки, адже тепер на ній вже були й копії фото колишніх господарів будинку. Втім, звичайно, одного такого заходу було мало, аби зробити музей популярним, та ще й у маленькому містечку, де давно вже утвердився стереотип про музей як про щось нудне й нецікаве, куди ходять хіба що школярі зі студентами, та й то у примусовому порядку.
Тож Свічка старався як міг. Влаштовуючи кожну виставку, він намагався публікувати про неї матеріали у ЗМІ, вишукуючи якісь цікаві експонати з музейної колекції. Спільно зі знайомими журналістами влаштовував вікторини з історії краю, привертаючи таким чином увагу школярів. Та й на самих екскурсіях намагався вигадувати для дітей якісь завдання, щоб вони не втомлювалися слухати.
Слова нової директорки про те, що музей має бути помітним, не могли його не потішити. Він теж цього хотів і сподівався, що тепер зможе втілити більше своїх ідей.
