Культурний фронт. Розділ 5. Хмари збираються
— Ні, Катерино Іванівно, навіть не вмовляйте, — сказав Свічка, кладучи заяву на стіл. — Я не на актора вчився, а на історика. Ні, я люблю проводити заходи, але ж не щотижня. Кажете, підготовки не треба? А ви хіба не готувалися до своїх уроків, коли працювали у школі? Готувалися, мабуть, навіть коли вже і не один рік минув. І я готуюся — продумую, проговорюю слова, щось зайве прибираю. А хто буде займатися дослідженнями, описувати нові експонати? Ні в кого, ви розумієте, вже ні в кого на це не вистачає часу. Бо щотижня те саме — інтерактивна екскурсія, театралізована або ще щось.
— Так, звичайно, це не ті часи, коли тут всі на дупі сиділи і присипляли школярів речитативом, — скипіла директорка. — Коли «датські» заходи з папірця проводили кілька разів на рік, а далі спали собі тихенько. Оце було класно, правда? А я хочу, трясця, зробити щось корисне і потрібне! Так, мені доводиться цих скоробагатьків водити, але самі подивіться, що зроблено! Штукатурка вже нікому на голову не сиплеться, вікна на третьому поверсі реставрували, камери спостереження поставили. Ніхто до мене про ці речі не думав і все всіх влаштовувало! Так, важко вам, а як ви думали? Я роблю добро зі зла, бо більше його робити ні з чого.
— А, Віллі Старк теж на вас вплинув, — саркастично усміхнувся Свічка. — Згоден, книжка сильна, тільки згадайте, чим все для нього закінчилося. Не хотів би я для вас такої долі, Катерино Іванівно.
— Не меліть дурниць, Свічко! В нас не Америка 20-х років, — скипіла директорка.
— Маєте рацію, не Америка. Гірше, в нас Україна початку ХХІ століття. Ви думаєте, для цих скоробагатьків щось значить історія чи минуле взагалі? Чхати вони на це хотіли. Вони ходять тут і розважаються. Дивляться на гарний інтер’єр, гарні речі, обмацують очима наших дівчат. І приміряють на себе роль купця Чередниченка. Так, ми стали популярні в місті, чого ж там. Але як розважальний заклад. І якщо нас вирішать ліквідувати або кудись перевезти, то ніхто й вухом не кліпне. Яка різниця, де буде цирк — у триповерховій будівлі чи в одноповерховій? Ви думаєте, вони від вас відстануть, коли ви ремонт закінчите? Дзуськи, будуть і далі проситися на екскурсію. І ви їм не відмовите, бо грошей з бюджету виділяють небагато, та й як відмовити таким людям. Ні, не вмовляйте, я йду. В цьому спектаклі я більше участі брати не хочу. Краще сидітиму на пенсії.
— Що ж, як знаєте, — холодно промовила Катерина Іванівна. — Вмовляти не буду, на ваше місце охочі знайдуться.
— Не сумніваюся, — промовив Свічка, а перед очима в нього з’явився початок 90-х. Такі самі слова йому вже казала інша жінка, яка сиділа в цьому кріслі. Хто тоді знав, що він сюди повернеться і знову буде працювати? І знову відчуватиме такий самий біль від того, що йому доводиться звідси йти. Інші обставини, інші люди, а біль той самий…
Він швидко вийшов з підписаною заявою, грюкнувши дверима, і директорка залишилася сама. Всередині все кипіло від злості. І найбільше її злила не поведінка Свічки, а те, що в глибині душі вона розуміла, що він таки правий. Вона дійсно загралася. Навіть гірше — вона добре знала, що слова Свічки про ліквідацію чи перевезення — не фантазія. Він мов у воду дивився. Вчора в кабінеті заступника міського голови їй сказали, що для музею знайшли інше приміщення.
— Розумієте, Катерино Іванівно, утримувати таку велику будівлю для міського бюджету дуже й дуже обтяжливо, — сказав їй Віктор Петрович Гузно, який зайняв цю посаду після того, як Прокіп пішов добровольцем в АТО. — І ми знайшли для вас вихід — колишнє приміщення вашого фондосховища. Так, його треба трошки переобладнати, але воно недалеко від центру і міській владі його передадуть абсолютно безкоштовно.
— «Трошки переобладнати»? — ледь стримуючись, вигукнула директорка. — Та це ж меблева крамниця! Там вже понищили весь старий інтер’єр і зробили євроремонт. А експонати ми куди подінемо? У нас і так для них вже немає місця.
— Не хвилюйтеся, приміщення у хорошому стані, вийде цілком сучасний музей,- відповів заступник. — А експонати… Ну, передивитеся, що у вас там зайве, та й спишете. Крім того, при будівлі є непоганий теплий гараж. Одним словом, рішення вже прийняте, залишилися формальності. Завтра відбудеться голосування і будемо вітати вас з новосіллям.
— Було б з чим вітати, — хмикнула директорка. — Що ж, дякую, що хоч на вулицю не викинули.
— Ну що ви, як ми можемо, — відповів Віктор Петрович. — Це ж наша історія…
Катерина Іванівна лише глянула на нього і мовчки вийшла з кабінету.
А тепер, у кабінеті, її просто тіпало від злості. Віктора Петровича вона знала ще з тих вчительських часів, коли тільки прийшла працювати до школи, а цей шмаркач вчився у випускному класі. Племінник директора ринку не дуже й напружувався над якоюсь там історією: грав у морський бій на уроках, гиготів з однокласниками на задній парті і, звичайно ж, не збирався вчити те, що вимагала від нього молода вчителька, якій він пускав бісики. Лише авторитет дядька врятував його від трійки в атестаті. Хто міг подумати, що цей гівнюк долізе до такої посади? Втім, що там думати. Така сімейка ніде не пропаде.
— А знаєш, що мене найбільше дратує? — казала вона чоловікові, наливаючи ввечері борщ до тарілки. — Що це, трясця, приміщення вони віддають нам. Те саме приміщення, яке їхні дружки колись викупили за безцінь! А тепер, чого ж там, можна й переобладнати і на ремонті підзаробити.
— Ну не переймайся так, серденько, — співчутливо глянув на неї Павло. — Це ж не кінець світу. Переїдете та й будете далі собі працювати. А підзаробити — ну так і я ж підзаробив на твоїх ремонтах.
— Та як ти не розумієш! — Катерина ледь не сплеснула руками, але вчасно згадала про каструлю з борщем. — Там і тоді бракувало місця. Для самих лише експонатів! А куди я діну тридцять чоловік колективу? «Передивитеся, що у вас там зайве та спишете!» — пробурчала вона, передражнюючи колишнього учня. — Він думає, що музейні експонати, як гнила капуста чи протухлі яйця — взяв та й списав. Це ціла процедура, яку без міністерства не зробиш. Та й навіть якби ми й почали таку масову перевірку, це все одно нічого б не дало. Хто дозволить нам списати таку кількість музейних предметів за короткий час? Та нас з хранителем загризуть просто!
— Хто ж це націлився на вашу будівлю? — спитав Павло.
— А ти здогадайся. Родичі Гузнової дружини. Теж торгаші, тільки вже серйознішого ґатунку. В одного своя мережа, от він і вирішив зробити тут ще один торговельний центр. Я вже тоді запідозрила, що щось не так, коли він до нас на екскурсію приходив. Розпитував про метраж, про комунікації. Так уважно придивлявся до всього. Хіба що тільки рулеткою не виміряв. І нічого, нічого з цим не вдієш, чорт забирай!
На цей момент формальності, про які говорив заступник, вже відбулися. Депутати швиденько проголосували за продаж приміщення музею у приватні руки. А міський голова, звісно ж, відразу це рішення підписав. І тепер, по обіді, вона мала розповісти про все це співробітникам.
Катерину Іванівну роздирали суперечливі емоції. Як бюджетниця зі стажем, вона мала б інстинктивно кивнути і виконувати розпорядження начальства. Скаржитися вище не мало сенсу. В міністерстві навряд чи стануть зважати на директора музею, який вирішив збунтуватися проти безпосереднього керівництва. А якщо і пришлють якусь комісію, то Гузно напоїть її у ресторані, та й по всьому. Якщо щось і робити, то піднімати розголос. Тоді це, можливо, щось і дасть. От тільки що з нею потім буде? «Не хотів би я для вас такої долі, Катерино Іванівно», — пролунали в голові слова Свічки. Губернатора Віллі Старка пристрелив брат його коханки, якому не подобалося, що вона злигалася з таким бандитом. У неї, звичайно, все було по-іншому. Але кінець може чекати той самий, бо такого їй ці люди не подарують. Якщо і жива залишиться, то без роботи точно.
— Шановні колеги, — сказала вона, дивлячись на занепокоєні обличчя музейників, які зібралися у лекційному залі, — в мене в руках копія рішення міської ради з дуже невтішною для нас усіх новиною. Наше приміщення віддають у приватні руки, а самих нас переселяють на Куликівську. Тим, хто вже тут давно працює, це приміщення знайоме — це наше колишнє фондосховище. Тепер там має розміститися наш музей.
Музейники заговорили всі одночасно.
— У мене ж одного лише основного фонду сорок тисяч! Куди я їх діну у тій будівлі? — заголосила Любов Степанівна.
— А експозиції? Це ж все, все доведеться робити заново! — вигукнула Ганна Петрівна. — А я тільки закінчила свій розділ, ще й року не минуло. Ви уявляєте, яка це робота?
— Який дивний і сумний парадокс, — пролунав над ними всіма голос Свічки, який ще мав допрацювати останні дні до виходу на пенсію. — Пам’ятаєте, Катерино Іванівно, як ми тут бідкалися, що з нашими фондами робити, якщо сюди війна підійде, як зберегти бодай документацію, якщо речі вивезти не встигнемо? А виявилося, не від тих берегли. Просто за Петлюрою — «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди»…
— Не туди ви висловлюєте свої претензії, — зауважила директорка. — Ви думаєте, я всього цього не розумію? Я ж не перший день тут працюю і знаю, що це рішення — катастрофа. В мене, як ви самі розумієте, дозволу і поради ніхто не питав. Але здаватися я не збираюся. Сьогодні ж надсилаємо скаргу до Міністерства культури. Текст в мене вже є, хто згоден поставити підписи і має якісь пропозиції — прошу до мого кабінету. Крім того, я вже склала текст заяви для ЗМІ. Хто бажає підписати — ласкаво прошу. Час на роздуми — дві години. Що раніше ми піднімемо розголос, то краще.
Говорячи всі ці слова, вона вдивлялася у зал. Вона добре розуміла, хто підпише ці документи, а хто — ні. Одні ховали очі, побоюючись втратити роботу, інші, пов’язані з місцевою владою родинними зв’язками, дивилися з явним невдоволенням — мовляв, проти кого це ти задумала піти? Але втрачати їй було нічого. Після переселення музей надовго загрузне у ремонті, реекспозиції, і ще невідомо, як взагалі працюватиме. Поїздивши по області, вона вже подивилася, до чого може довести така сваволя — занедбані зали, колектив з двох-трьох чоловік, мінімум заходів… Можна, звичайно, звикнути і до такого життя, зберігши посаду. Але це не для неї.
