Культурний фронт. Розділ 1. Знайомство
Промені ранкового сонця пройшли крізь вітражі у дверях Мурахівського краєзнавчого музею, створюючи веселку на мармуровій підлозі. Двері, як і вся будівля, були старезні. Ніхто достеменно не знав, скільки ж років цьому будинку, що дістався музею за часів радянської влади. Подейкували, що на початку минулого століття його збудував якийсь місцевий купець, щедро вкинувши сюди купу грошей. Невідомі архітектори й будівельники постаралися на славу. І тепер сонячні промені висвітлювали барельєфи та медальйони на стінах першого поверху, потріскані мармурові сходи, червоні панелі зі штучного мармуру і фризи з античними сюжетами під стелею.
Розкішна будівля, мов магніт, вабила можновладців. У буревіях боротьби за українську державність тут прагнули отаборитися і українські політики, і «союзні» німці, і білогвардійці, які з усіх сил намагалися відновити Російську імперію. Але зрештою будівля, як і весь регіон, дісталася більшовикам, які швиденько розмістили тут свої партійні комітети. Так би й ходили місцеві вожді сюди на роботу, роздивляючись медальйони на стінах, якби у піврічний ювілей їхньої влади у Мурахові не звели більш сучасну будівлю. За спорожнілий купецький особняк почали боротися кілька установ, але зрештою, заручившись підтримкою старих більшовиків, перемогли музейники.
З тих далеких часів у житті музею багато помінялося. На початку 90-х вчорашні комуністи та комсомольці, пересівши з партійних крісел у інші, почали потихеньку розпродувати все, що перебувало у комунальній власності і здавалося непотрібним. Своїм ставленням до культури вони нагадували знаменитого Пузиря з п’єси Карпенка-Карого «Хазяїн», який ніяк не міг зрозуміти, якого милого має жертвувати гроші на пам’ятник Котляревському («Хто він мені — брат, сват?»). Тож рік за роком місцева влада відгризала в музею найбільш ласі і «непотрібні», на її думку шматочки. Замучені злиднями співробітники й керівництво не опиралися, побоюючись втратити роботу, громадськість, заклопотана тим, як вижити в умовах економічної кризи, теж мовчала. Тож у приватних руках без проблем опинилися фондосховище і виставковий зал, перетворившись на крамницю та кав’ярню.
На початку нового століття в розпорядженні музею лишився тільки колишній купецький будинок. Музейники були раді й цьому — їхні колеги у інших районах подекуди тіснилися у ще менших приміщеннях, а штат працівників можна було порахувати на пальцях однієї руки. Тож коли цього сонячного ранку старовинні двері відчинилися і до будинку зайшов заступник міського голови Прокіп Іванович Залізняк, співробітники відразу ж напружилися — чи не кинула міська влада оком і на цю будівлю?
— Здоровенькі були, експонати! — привітався з музейниками Залізняк.
— Доброго ранку, Прокопе Івановичу, — відповіли працівники.
— От, привів вам нового директора. Зустрічайте, — і з цими словами заступник відчинив двері, пропустивши в приміщення худеньку жінку років сорока. — Катерина Іванівна Дерикущ. Любіть і шануйте!
Поява нового керівника викликала в музейників суперечливі емоції. З того часу, як колишній директор Іван Миколайович Шило вийшов на пенсію і поїхав жити до дітей у Канаду, минув вже рік. Керівні обов’язки виконував один з музейних співробітників, тож життя йшло у заведеному порядку — виставки, «датські» масові заходи, типові екскурсії для школярів та студентів. Але всі розуміли, що рано чи пізно з’явиться хтось новий. А що від нього чи неї (останній варіант, враховуючи смішну зарплатню мурахівських музейників, був імовірнішим) чекати, хтозна…
Кілька пар очей прискіпливо вп’ялися в новеньку. Вона була середнього зросту, у елегантній, але скромній темно-синій сукні. Русяве волосся спускалося до плечей, а сірі очі випромінювали якусь нежіночу впевненість. Не пиху, не зарозумілість, а саме впевненість. Було видно, що ця жінка прийшла сюди не на пару місяців, а з чіткою, поки що лише їй відомою метою.
Так воно й було. Ця мета заволоділа Катериною Іванівною ще наприкінці 80-х, коли вона, тоді студентка Мурахівського педагогічного інституту, натрапила в книгарні на сіреньку книжечку Роберта Пенна Воррена «Все королівське військо». Вона «проковтнула» її за кілька днів. Образ Віллі Старка, який з наївного юриста виріс до політичного зубра, захопив її на все життя. А його фраза «Я роблю добро зі зла, бо його більше ні з чого робити» — стала її неофіційним девізом. Їй, тоді ще молодій дівчині, дійсно хотілося робити добро, а не просто рухатися кар’єрними сходинками. Її нудило від підлабузництва, яке вона бачила в інституті, а потім і на роботі в школі, від інтриг, якими, мов павутинням, обріс здебільшого жіночий колектив. Приходячи додому, у такі хвилини вона брала до рук сіреньку, вже пошарпану книжечку, і перечитувала її знову і знову.
«Та подумай сам, чи є таке вартісне діло, яке можна зробити, не поступившись гідністю? Назви мені бодай щось таке, чого ти справді прагнеш і чого міг би досягти й не принизити своєї гідності» — говорив їй з потертих сторінок губернатор Віллі Старк. Це підбадьорювало Катерину і наступного дня вона з енергією бралася за справу, яка здавалася їй безнадійною. А таких справ у неї, шкільної вчительки було чимало. Вона розривалася між потребою прищепити дітям любов до свого предмета і прокрустовим ложем шкільної програми та вимог до оцінювання, між нудними й нецікавими підручниками та новими методами навчання, що їх рекомендувало (а, по суті, вимагало) впроваджувати міністерство. Катерина Іванівна завжди намагалася вигадати щось нове, не повторюватися з року в рік, викладаючи за тими самими конспектами. А ще дуже любила своїх учнів і тішилася, коли вони після випуску подавали документи на історичний. Це для неї означало, що її праця недаремна.
Крок за кроком вона зростала у своїй професії. І кар’єрно — з простого вчителя стала завучем з навчальної роботи, і професійно — її розробки публікувалися у багатьох фахових журналах, її запрошували викладати на курси підвищення кваліфікації. Адміністративна посада не вбила у ній вчителя — у паперовому вихорі вона все одно намагалася самовдосконалюватися. Але після двох десятків років в освіті Катерині Іванівні хотілося чогось нового. Її учні ставали підприємцями, інженерами, програмістами, захищали кандидатські (а дехто навіть і докторські) з історії, а вона так і залишалася вчителем. Статті і навіть книжки (вона встигла-таки видати і пару підручників з історії, за які колеги не переставали їй дякувати на семінарах) вже її не тішили. Вона ділилася своїми думками з чоловіком Павлом, який завжди намагався її підтримати. І одного разу він прийшов до неї додому із новиною.
— Ти ще не перехотіла спробувати себе в новій сфері? — спитав він з порога.
— Що, свого асистента вигнав і тепер хочеш на зарплаті заощадити? — підколола його вона.
— Е ні, в мене кадри стійкі й випробувані часом, — відповів він. — Тут дещо інше. Бачився я вчора з Прокопом, і він казав, що вже рік у музеї немає керівника. Може, ти очолиш? Скажу відразу — ідея не моя, він сам запропонував.
Катерина Іванівна відкинулася на спинку крісла й замислилася. З одного боку, пропозиція непогана. Прокопа Залізняка вона знала ще з 90-х років, коли познайомилася з чоловіком. І один, і інший працювали у будівництві. Разом заснували будівельну фірму, що робила ремонти та зводила «скромні» хатинки місцевим нуворишам. Робота була не з легких — грошовиті господарі могли не заплатити всієї суми і…не дожити до здачі об’єкту. Але хлопці крутилися, як могли. Пізніше, коли часи стали спокійніші і обидва партнери обросли зв’язками, Прокіп вирішив піти на держслужбу. Довгий час очолював управління комунального господарства, а потім став заступником міського голови — одного з тих самих нуворишів, якому колись обидва зводили «хатинку». Але старого товариша він не забував, час від часу підкидаючи йому будівельні підряди. Іноді, коли трясовина інтриг у місцевому самоврядуванні вимотувала йому останні жили, він, сидячи з Павлом за чаркою оковитої, казав:
— Їй-Богу, хочеться кинути весь цей серпентарій і піти простим роботягою — класти кахлі, монтувати сантехніку, шпаклювати стіни… І не морочити голову через те, з ким треба поділитися, про кого не забути, кому посміхнутися, не дивитися знизу вгору на високе начальство.
— Казала мені Катруся про одного такого польського короля. Зрікся престолу і пішов до порту вантажником. А коли прийшли придворні просити його повернутися, він зняв з себе мішок і сказав: «Ця ноша для мене в сто разів легша, ніж та, яку я носив на своїх плечах усі ці роки», — відповідав Павло.
— Ні, мішки в порту тягати я вже не подужаю, — зітхав Прокіп, так, ніби й справді все життя мріяв про «кар’єру» вантажника, — а от до тебе в фірму пішов би. Візьмеш?
— Аякже! Оно вчора в мене один сантехнік якраз до Польщі на заробітки поїхав, тож ласкаво просимо. Чим-чим, а лайном тебе точно тепер не злякаєш! — зі сміхом пропонував Павло.
Прокіп сміявся у відповідь і заспокоювався. Звичайно, ставати сантехніком після такої кар’єри в нього не було жодного бажання. Робота, хоч і вимотувала йому останні жили, але приносила непоганий заробіток. А будівельний досвід допомагав ловити на гарячому недобросовісних підрядників, змушуючи їх усувати недоліки.
Тож, почувши, хто пропонує їй роботу, Катерина Іванівна анітрохи не сумнівалася — перешкод їй тут ставити точно не будуть. Хто-хто, а Прокіп, якого вона добре знає, даватиме їй зелене світло на всі божевільні ідеї. З іншого боку, музейна справа була для неї чимось невідомим і незвіданим. Що вона знала про музей? Так, вона час від часу водила туди дітей на екскурсії та «датські» заходи. Підстаркуваті екскурсоводи розповідали один і той самий текст, часом речитативом, наче священик у церкві. Та й заходи загалом не відрізнялися різноманітністю — з року в рік читали з папірця ті самі тексти, запрошували тих самих ветеранів на річниці, пов’язані з Другою світовою (з роками ветеранів з природних причин ставало все менше, але формат заходів міняти ніхто не поспішав). Тож, якщо робити «добро зі зла», то починати, перш за все, доведеться саме з цього «фасаду». А може, й не тільки з цього — хтозна, що там за авгієві стайні…
— А чому б і ні? — сказала вона чоловікові. — Директором я ще не була. Хай і звалиться море справ, але ж і часу в мене зараз більше — діти вже дорослі. А як і виженуть — піду до тебе муляром, — і жартівливо штрикнула його в бік.
Так вона й опинилася у вестибюлі Мурахівського музею, де її уважно сканували очима три жінки пенсійного або «навколопенсійного» віку. У кожної в голові крутилися різноманітні думки.
«Ет, який дідько її сюди приніс!» мовчки лаялася Одарка Петрівна, фарбована блондинка, яка останні кілька років носила горде звання наукового співробітника. «Он як очима свердлить, точно не дасть до пенсії досидіти спокійно. Тут вже того часу лишилося — кіт наплакав. А тепер так заморочить голову, що на стінку лізти захочеш».
«Цікавий фрукт. Звідки ж вона така взялася?» так само подумки питала себе Докія Іванівна, геть сива бабця, яка працювала в музеї ще з тих часів, коли Прокіп Залізняк, ще чубатий хлопчисько, прийшов сюди вперше на екскурсію. «Точно спокійно сидіти не дасть. Купа ідей з голосними й нетрадиційними назвами, брейнстормінги, воркшопи, коворкінги та інший «парад абсурду». Бачили ми вже це і чули. Попросить на пенсію — піду вмить».
«Гм. Цікаво, що від неї можна чекати?» думала Ганна Петрівна, інша наукова співробітниця, на кілька років старша за свою нову начальницю. «Може, хоч в неї вдасться вициганити грошей на відрядження? Бо що ж це за науковці, які нікуди не їздять?».
— Ну та що ми тут стоїмо? — сказав Прокіп. — Збирайте колектив, познайомитеся з новим директором.
— Оленкооо! — гукнула Ганна Петрівна доглядача другого поверху. — Поклич-но всіх вниз до зали.
За кілька хвилин весь колектив вже сидів у лекційній залі на потертих часом і людьми кріслах. У Катерину Іванівну втупилися тридцять пар очей.
— Доброго дня, шановні, — сказав Прокіп. — Не думав забігати до вашого закладу, але так сталося, що знайшов для вас директора. Вона у вашій сфері — новачок, але гадаю, що швидко розбереться. Втім, найкраще про це розповість вона сама.
— Доброго дня, шановні колеги, — сказала Катерина Іванівна, оглядаючи своїх підлеглих, серед яких були здебільшого жінки різного віку. — Звати мене Катерина Іванівна Дерикущ. Я дійсно новачок у музейній справі, але як вчитель історії з 20-річним стажем, часто бувала у вас на екскурсіях та заходах, тому, можливо, комусь із вас моє обличчя і знайоме. Намагатимуся увійти в курс справи якомога швидше, і тому прошу вашої допомоги та підтримки. Скажу відразу — роботи буде багато. Музей має бути помітним, щоб усі в місті розуміли — без нього ніяк. І це — моя основна задача. Сподіваюся, що і ваша теж. А тепер прошу вас розійтися по робочих місцях, а мого попередника провести мені «екскурсію».
— Так-так, звичайно, — піднявся з місця сивуватий чоловік років п’ятдесяти і простягнув їй руку. — Василь Петрович Михайлюк, головний художник, дуже приємно з вами познайомитися. Радий, що мені нарешті знайшлася заміна. Як би не п’янила влада, а керувати — це все-таки не моє. Я митець, а не керівник.
— Ну тоді ведіть мене за собою, покеруєте вже востаннє, — усміхнулася Катерина Іванівна.
Співробітники розійшлися по своїх місцях, а вони рушили музеєм.
— Почнемо з цього виставкового залу, — сказав Василь Петрович. — Тут влаштовуються різноманітні тимчасові виставки — місцевих художників або з фондів музею. Зараз ви бачите тут виставку Іванова-Петровського під назвою «Літо-літечко яснеє». Здебільшого це олія, полотно. Є і досить цікаві роботи, як, наприклад…
— Давайте без подробиць, — перебила його директор. — Ми ж так ці три поверхи і за тиждень не обійдемо.
— Добре, — погодився Михайлюк. — Як скажете. Отже, крім виставкового залу, на першому поверсі у нас знаходиться бібліотека. Ось вона. — Він відчинив двері і вони увійшли до невеличкої кімнатки, заповненої книжковими стелажами. — А ось наш бібліотекар, Світлана Петрівна Микитенко.
Огрядна жіночка середнього віку в окулярах підвелася і привіталася з новим директором.
— Книжок, самі бачите, небагато, — сказала вона. — Здебільшого старі видання ще радянських часів. Зараз надходжень мало. Добре, що хоча б на передплату деяких видань гроші виділяють. А так — що подарують, тому ми й раді.
— Розумію, — відповіла Катерина Іванівна, згадавши свою шкільну бібліотеку, де з новими книжками була схожа ситуація — регулярно надходили лише нові підручники.
Попрощавшись, вони вийшли з бібліотеки і рушили далі. Василь Петрович показав директорці її новий кабінет, відділ кадрів, бухгалтерію, свою майстерню. А потім повів її на другий поверх, де були кабінети наукових співробітників. Тут нічого особливого не було: стандартні приміщення зі скромним ремонтом та подертими меблями. Подекуди стояли старенькі комп’ютери.
— А тепер я поведу вас у нашу «святая святих» — фондосховище, — гордо сказав Василь Петрович. — Але для початку мусимо зайти до нашої «ключниці», тобто головного зберігача — Любові Степанівни Кречет. Прошу за мною на третій поверх. Уважно дивіться собі під ноги. Сходи службові, круті — мабуть, якась прислуга ними ходила у пана купця.
Не встигла директор поставити ногу на першу сходинку, як десь нагорі почувся гуркіт.
— Трясця! — вирвалося в Михайлюка. — Скільки ж ще чекати, доки на той ремонт гроші знайдуться! Тут скоро все розсиплеться, бодай би йому добре було!
— Що там? — спитала стривожена Катерина Іванівна.
— Зараз побачите, — Михайлюк відійшов вбік, пропустивши її вперед.
Сходи були рясно засипані сумішшю тиньку, побілки та дранки. Катерина Іванівна підняла голову. На стелі було добре видно, якого фрагмента бракує — добре, що хоч неба крізь неї не видно.
Побоюючись, щоб на голову нового директора не звалився ще якийсь шматок тиньку чи, не дай Боже, ліпнини, Василь Петрович повів її парадними сходами. Зайшовши до вузького, заставленого речами коридору, він відчинив двері однієї з кімнат. З правого боку від входу стояли здоровезні шафи з картотеками. А зліва — два столи, за якими сиділи чорноволоса жінка років сорока п’яти з коротким кучерявим волоссям і дівчина років двадцяти п’яти, з русявим волоссям до плечей.
— Доброго дня, Любов Степанівно, Яринко, привів вам нового директора. Показуйте їй свої володіння.
— Доброго дня, — привіталися обидві.
— Одну хвилиночку, — сказала Любов Степанівна, взявши зв’язку ключів. — Зараз я вам все покажу.
— А що то за речі в коридорі? — спитала директор. — Невже в музеї вже місця для експонатів не вистачає?
— Ні, це, так би мовити, предмети музейного значення, — відповіла головний зберігач. — Ті речі, що нам подарували, але які ми ще не встигли описати. Це процес нешвидкий, до того ж купу паперів треба оформити, перш ніж предмет стане експонатом. А місце у сховищі… Зараз самі глянете, — з цими словами вона відчинила сусідні двері.
У давно побіленій кімнаті з тріщиною на стелі стояли стелажі з картонними теками та книжками. Вікно було завішене щільними шторами.
— Тут ми зберігаємо наш архів та різні паперові експонати — книжки, бони, архівну групу та інше. Місця поки що вистачає, але умови хотілося б мати кращі. За нормативами ми маємо регулювати рівень вологості та температуру, не пропускати пряме сонячне світло. Як бачите, лише зі світлом у нас ситуація безпроблемна. А температуру ми можемо регулювати лише…термометром і батареями опалення, — з гіркою іронією вимовила Любов Степанівна.
— На кондиціонер натякаєте? — спитала директор з усмішкою.
— І не на один, — відповіла головний зберігач. — Зараз ви все побачите. Кондиціонер — це лише верхівка айсберга.
Вони спустилися на перших поверх і вона підійшла до дверей, зачинених на амбарний замок і величезний засув.
— Добре, що тут купець мешкав, — сказала вона, відчиняючи двері. — Бачите, які дверцята. Просто так не влізеш. Недарма ми сюди поклали найцінніше.
— Що ж тут такого лежить? — спитала директор. — Золото з діамантами?
— Майже вгадали, — відповіла Любов Степанівна. — Діамантів не маємо, а от золоті речі є. — Вона дістала картонну коробку з-під праски ще радянського виробництва і почала витягувати звідти менші коробочки. — Дивіться.
В Катерини Іванівни перехопило подих. У маленьких коробочках лежали золоті прикраси. Вона відразу впізнала їх. Знамените скіфське золото. Трикутнички, кола, квіти, фігурки справжніх і міфічних звірів… Маленькі шматочки металу здавалися майже невагомими. Важко було повірити, що цим простим виробам більше двох тисяч років.
— І це ще не все, — сказала Любов Степанівна, ховаючи коробочки назад. — У нас чималенька нумізматична колекція — з різних епох. От цим бронзовим монеткам, — вона дістала два конвертики і виклала з них позеленілі шматочки металу, — більше 2300 років. Знамениті борисфени.
— І як усе це охороняється? — спитала директор. — Є якась сигналізація?
— Ех, якби ж то, — відповіла головний зберігач. — Нічний сторож на першому поверсі — от наша сигналізація. Ну і оці товстелезні двері, за які маємо колишнім господарям дякувати. Про потребу у кондиціонері я вже просто мовчу. Та це ще квіточки.
«Що ж мене ще чекає?» — подумала Катерина Іванівна.
Вони вийшли надвір. Літнє сонце вже добряче припікало, але стара верба кидала тінь, у якій можна було сховатися, поки Любов Степанівна відчиняла двері ще одного сховища.
— Це що, гараж? — спитала директор.
— Вгадали, — відповіла Любов Степанівна. — Колись давно тут стояли машини одного комунального підприємства. А потім, коли приміщення фондосховища в нас відібрали, їх перевели в інше місце, а нам дозволили запхати наші експонати сюди. Прошу. — Вона відчинила двері і завела директора з Василем Петровичем всередину.
— Як же у вас тут тісно! — вирвалося в Катерини Іванівни.
— От, тепер ви бачите, що з місцем для зберігання у нас не дуже. Опалення тут кепське — самі розумієте, колишній гараж — тому сюди ми ставимо предмети, яким холоди не страшні. Он там у нас археологічна колекція, на тих стелажах скульптури, трохи далі — старий посуд. Такі от справи. Здається, все вам показала, а тепер, даруйте, мушу повертатися до кабінету, бо ще купа паперової роботи.
— Дякую за екскурсію, — сказала директор, — а я піду до себе. Гадаю, що роботи в мене сьогодні буде ще теж достатньо.
