Культурний фронт. Розділ 3. Пошук спонсорів
1.
Наприкінці першого місяця роботи в музеї Катерина Іванівна щиро заздрила Юлію Цезарю, який, подейкували, міг робити сім справ одночасно. Штатний розклад заступників не передбачав, тож багато обов’язків просто не було на кого перекинути. А роботи вистачало.
Ремонт…Це слово просто не виходило в неї з голови. Його потребували ледь не всі приміщення музею. У відносно нормальному стані був хіба що директорський кабінет, де кілька років тому, ще за Шила, встигли побілити стелю та поклеїти шпалери. А так… У експозиційних залах другого поверху потріскалася штукатурка. На третьому під час сильних дощів затікала вода з даху — особливо «весело» стало після того першого дня, коли шматком стелі ледь не присипало Михайлюка.
А у міському бюджеті було порожньо, мов у радянських крамницях часів перебудови. Прокіп, вислухавши скарги Катерини, лише розвів руками:
— Де ж я тобі тих грошей наберу. Сама знаєш, як і куди у нас все дівається… Дах ще можна полагодити, а от з рештою приміщень доведеться зачекати. Пиши бюджетний запит на наступний рік, а там вже побачимо, що затвердять, а що ні. Але щиро тобі раджу — шукай спонсорів. Ти ж колишня освітянка, згадай, за чиї гроші у вас ремонти робилися.
— Так, — зітхнула Катерина Іванівна, згадавши своє шкільне минуле. — Без батьків ми б нічого не зробили…
Але легко сказати «шукай спонсорів». Батьків особливо і вмовляти не треба було: багатші прагнули довести, що їхні діти не гірші за інших, а бідніші боялися, що на дитині відіграються поганими оцінками. І власне, і ті, й інші могли розраховувати на якусь взаємність з боку школи. А що може запропонувати музей, куди відвідувачів не затягнеш?
Потрібно вигадати щось незвичайне, видовищне, ефектне. Від стандартної екскурсії з речитативом спонсорів просто знудить і ніякої допомоги потім не дочекаєшся. А треба, щоб вони ще не раз сюди прийшли. Втім, без підлеглих тут точно не розберешся.
— Марічко! — гукнула Катерина Іванівна секретарку. — А поклич-но до мене всіх наукових разом із художниками та зав.фондами!
Невдовзі директорський кабінет наповнився гомоном співробітників.
— Ну що ж, дорогі колеги, — сказала Катерина Іванівна, коли всі зібралися. — Ситуація така. Наступної середи у нас знакова подія — День підприємця. Який ми маємо для цього стосунок? А прямий. З музею вже пісок сиплеться і скоро висиплеться нам на голови — Василь Петрович може підтвердити. — На червоному від спеки обличчі Михайлюка з’явилася невесела усмішка. — З бюджету нам гроші можуть виділити лише на ремонт даху — і то слава Богу. Але ж це крихти. На другому поверсі штукатурка скоро просто на вітрини з опудалами звалиться. На третьому вікна ледь зачиняються, бо рами вже покрутило з віком. Звичайно, я писатиму бюджетний запит, але немає жодної гарантії, що нам виділять стільки, скільки попросимо. А просити доведеться багато. Тому шукатимемо спонсорів. Я вже домовилася з міською владою, щоб грамоти на День підприємця вручали саме у нас в музеї. Проведемо їм екскурсію, покажемо наш заклад. Але показати треба так, щоб вони зацікавилися і захотіли допомогти. Тому екскурсія має бути живою, нетрадиційною. Кожен з вас має придумати щось цікаве — якийсь інтерактив, майстер-клас тощо. Щоб відвідувачі не просто дивилися і слухали ваші пояснення, а й могли самі взяти участь в екскурсії. От ви, Василю Петровичу, що можете запропонувати?
«Трясця, де ж ти взялася зі своєю екскурсією на мою голову!» — ледь не вихопилося в Михайлюка. — «В мене ж персональна виставка от-от, треба готуватися. А завтра ще одну позапланову привезуть і картини треба розвішувати». Але сказав він, звичайно, зовсім інше:
— Можна було б дати їм змалювати якийсь експонат з натури. Та тільки це надовго затягнеться — хіба що під кінець поставити. Уявляю, що вони там намалюють… Або зробити якісь розмальовки, як для дітей. Але це час… А в мене, самі знаєте, скоро персональна виставка.
— Так-так, пам’ятаю, — відмахнулася директорка. — А замальовки з натури — це ідея. Тільки треба взяти щось, чого немає в експозиції, бо це було б надто просто. Відділ фондів, що скажете?
Подумки згадавши «незлим, тихим словом» Михайлюка, який вигадав їй нову роботу, Любов Степанівна відповіла:
— Ну я вам так відразу не скажу. Але щоб далеко не ходити, можна взяти щось із того, що ми зараз поставили на облік, а до сховища ще не занесли. Яринка вам підкаже, вона нещодавно деякі речі описувала з подарованого.
Яринка кинула на свою безпосередню начальницю промовистий погляд і мовчки кивнула. Їй теж вистачало роботи. Технічний прогрес мало позначився на роботі відділу фондів. Щоб якийсь цікавий предмет став експонатом, потрібно було виконати купу бюрократичних процедур: заповнити і підписати акт прийому-передачі, інвентарні картки, присвоїти експонату інвентарний номер і віднести його до певної групи (речі, нумізматика, археологія, бони тощо), занести до інвентарної книги, наклеїти папірець із цими цифрами (або намалювати їх тушшю чи фарбою) на предмет і лише потім нести до фондосховища. Всі ці папери заповнювалися вручну. А ще ж треба було оформлювати видачу експонатів дослідникам, для виставок, експозицій та заходів. Тут теж було не обійтися без папірців, кожен з яких треба було завірити підписом та печаткою. І це вже не кажучи про протоколи засідань фондово-закупівельної комісії і різноманітні звіти. Тому ідея з експонатом не викликала в Яринки жодного ентузіазму.
— Добре, з цим розберемося відразу після планерки, — сказала директор. — Василю Юхимовичу, які ваші ідеї?
— А хай спробують залізти у шкуру первісних людей, — відповів Свічка. — В переносному сенсі, звичайно. Давайте зробимо репліки зі знарядь праці і запропонуємо їм попрацювати: щось пошкребти або порізати, або розрубати колоду кам’яною сокирою. Або видобути вогонь чи посвердлити камінь кам’яним свердлом.
— Репліки — це копії, так? — спитала Катерина Іванівна. Свічка ствердно кивнув. — І з чого ви збираєтеся їх робити? На якому обладнанні?
— З кременя. Я його для очищення води використовую, можу пожертвувати кількома камінцями. А особливого обладнання не треба — зубило й молоток. В первісних людей і того не було. Свердло зробити нескладно — можете глянути в експозиції один зі зразків. А далі все просто — прикріпив його до палички, насипав на шматок каменю пісок і вперед.
— Ну добре, беріться тоді за справу.
«Мозковий штурм» тривав ще хвилин сорок. Зрештою вирішили, що екскурсія відбуватиметься так. У вестибюлі гостей зустрічатиме директор і вестиме їх до виставкової зали, де Михайлюк трохи розкаже про чергову виставку і навчить їх малювати з натури. Далі вона, розповідаючи про будівлю, підніметься на другий поверх і передасть їх до рук співробітників відділу природи. Ті, коротко розповівши про експозицію, проведуть майстер-клас з плетіння вінків. Далі, у залі археології, Свічка після короткої розповіді навчить гостей свердлити камінь за допомогою кам’яного свердла. Потім директор проведе їх залами третього поверху, де Ганна Петрівна покаже кінохроніку часів Другої світової війни про Мурахів і дасть можливість поміряти тогочасні каски. Ну а далі вже Катерина Іванівна із гостями підуть на «неофіційну частину».
2.
До прибуття гостей лишалося п’ять днів. Здавалося б, не так і мало, але ж у співробітників вистачало і своїх справ. Тому до екскурсії готувалися, зціпивши зуби. Захопився хіба що Свічка, який так активно тренувався працювати кам’яними свердлами, що колеги попросили його піти до внутрішнього дворика, аби не заважав. Його давно цікавила експериментальна археологія — напрямок, за допомогою якого археологи намагаються перевірити свої гіпотези. Їм доводиться ставати первісними скотарями та землеробами, створюючи масштабні копії давніх поселень, рубати дерева кам’яними сокирами, будувати стародавні житла, ставати ковалями та металургами. Але в умовах маленького Мурахова нічого такого зробити, ясна річ, було неможливо. Тож Василь Юхимович лише заздрісно зітхав, читаючи про здобутки колег у книжках та статтях. А тут випала така можливість! Скільки там буде тієї екскурсії — година максимум. А потім можна буде сісти за написання статті.
Одарка Петрівна з відділу природи поставилася до ідеї спокійно. Ніяка дослідницька робота її вже не цікавила — останні кілька років вона лише узагальнювала здобутки колег і проводила екскурсії. А ідея з віночками навіяла їй спогади з босоногого дитинства.
— Ет, Даринко, не переймайся, — говорила вона молодшій підлеглій, — я ті віночки ще з дитинства пам’ятаю. Підемо, бувало, з дівчатами до річки, назбираємо квітів і давай плести. Ніяких тобі відео з Інтернету, все самі робили, методом спроб та помилок…
— Та я ж не проти, — буркнула Даринка, струнка брюнетка років тридцяти, яка чаклувала з макіяжем біля дзеркала, готуючись до чергового побачення, — тільки з яких квітів ви робитимете віночки у серпні? Літо, все вигоріло, на луках сама солома.
— За це не хвилюйся, — усміхнулася Одарка Петрівна, — одна моя сусідка в себе на ділянці лікарські рослини вирощує, а інша — квіти у теплиці на продаж. Думаєш, вони тільки навесні квітнуть? Що б тобі тоді кавалери дарували…
— А й справді, — засміялася Даринка. І, глянувши на Одарку Петрівну, запитала: — Ну як я вам?
— Та гарна, — усміхнулася та. — Закохається з першого погляду. А завтра щоб перемкнулася на роботу, бо будемо тренуватися віночки плести.
— Добре, — задоволено сказала Даринка, ховаючи до сумочки свої «знаряддя праці».
Ганна Петрівна ж не переймалася взагалі. Кінохроніка, що тривала якихось кілька хвилин, вже давно була записана на диску, треба було лише вставити його до комп’ютера. Три каски зразка 1940 року, що були передані до музею ще за радянських часів зі складів Міноборони, спокійно чекали свого часу у відділі фондів. Ну а екскурсію вона вже давно знала напам’ять.
І от настав довгоочікуваний день. Без сюрпризів, звичайно, не обійшлося. Шановні гості запізнилися на півгодини, і весь цей час директору довелося міряти нервовими кроками вестибюль і згадувати їх «незлим, тихим словом». Потім виявилося, що гостей прийшло на кілька чоловік більше, ніж очікувалося, і довелося шукати для них додаткові «робочі місця» у виставковому залі — не малювати ж з натури на колінах. Втім, особливо напружуватися їм не довелося — Михайлюк вибрав для малювання великий настінний годинник, що його нещодавно здав до музею один з його друзів.
З природою все вийшло просто чудово. Хоча більшість підприємців були чоловіками і майстер-клас з плетіння вінків виявився явно «не за адресою», Даринка так причарувала їх своєю усмішкою, що вони навіть і не спитали, нащо їм ті вінки і покірно забрали їх із собою. Дехто намагався забрати з собою ще й номер Даринчиного телефону, але та делікатно їм відмовила — мовляв, вже без п’яти хвилин заміжня (звичайно, це поки що була лише мрія, але звідки їм про це знати).
Затрималися гості і у Свічки. Від кам’яних свердел їх було просто не відірвати. Ще б пак — це ж не якийсь там електродриль, що його можна побачити на кожному будівництві! Двоє чоловіків, які займалися будівельним бізнесом, детально розпитували його про породи каменю і про те, як виготовляли такі інструменти. Василь Юхимович розповів їм усе, що знав і вони побігли наздоганяти групу, захоплено перемовляючись між собою.
Радянським каскам бізнесмени зраділи мов діти. Біля Ганни Петрівни швидко вишикувалася черга з охочих приміряти, які відразу ж фотографувалися у фронтових обладунках. У ті часи в Мурахові полюбляли історичну реконструкцію часів Другої світової — щороку восени за містом влаштовували «бої» між «німцями» та «нашими», у яких брали участь місцеві любителі радянської історії. Від гуркоту гармат та криків «ура» двигтіла земля, а після «перемоги» захоплена публіка фотографувалася з усіма учасниками. Хто міг тоді подумати, що за кілька років у життя мурахівчан увірветься справжня війна — з технікою, пораненими, біженцями і мирне містечко опиниться у тилу… Але тоді все ще було спокійно, тож підприємці радісно постили фото у соцмережах. А на музейній касі потім ще довго приймали дзвінки від містян, які розпитували, скільки коштує зробити фото у радянській касці…
Неофіційна частина затягнулася до опівночі. Коли «підігріті» кримським коньячком бізнесмени роз’їхалися по домівках, за Катериною Іванівною приїхав чоловік. Вона втомлено плюхнулася на переднє сидіння «ланоса» і…відразу ж задрімала. Павло усміхнувся і нічого не сказавши, поїхав додому. А приїхавши обережно витягнув дружину з авта і відніс на ліжко.
— Тобі там снодійне до коньяку не підсипали? — жартома спитав він вранці.
— Знущаєшся? — підняла очі дружина, сьорбаючи вранішню каву. — Я й краплі там не випила. Так хвилювалася, що й апетит пропав. Ледь змусила себе пару бутербродів з ікрою з’їсти та соком запити, бо вже паморочитися почало в голові.
— Он як, — усміхнувся Павло. — А спала так, що хоч з гармати стріляй. Бігала, значить, мов бджілка. Це добре, бачу, що робота тобі небайдужа. Головне — не перестарайся.
— Слухаюсь! — відповіла Катерина, підхопилася з табуретки і цьомкнувши його на прощання, побігла на роботу.
3.
Поки музейники приходили до тями після екскурсії і згадували про поточні справи, новина про захід повільно розповзалася містом. Фото з заходу (звичайно, з офіційної частини) з’явилися у ЗМІ та соцмережах і народ заворушився. До Катерини Іванівни почали телефонувати колеги-вчителі з питаннями, чи можна провести щось подібне для дітей і скільки це буде коштувати. Вона, звичайно ж, не могла їм відмовити — для музею гроші були не зайві. Тому просто просила подумати над конкретним числом і зателефонувати до музею заздалегідь. Не менше телефонували і на стаціонарний телефон, що стояв на касі — і вчителі, і звичайні громадяни. Розпитували про вартість екскурсії, про те, скільки коштує попрацювати з кам’яним свердлом, а художній гурток з Палацу творчості навіть попросив організувати майстер-клас малювання з натури.
Все це не могло не тішити директора, але це були не ті клієнти, яких вона чекала. Для ремонту потрібні були чималенькі гроші і збільшення кількості відвідувачів ситуацію не рятувало. Минув тиждень, але реакції від підприємців не було. Катерина Іванівна вже почала думати, як іще пошукати спонсорів, як до неї завітав незнайомий чоловік.
— Петро Іваницький, — представився він. — Бачив фото з вашої екскурсії і дуже шкодував, що не потрапив. Якраз їздив у відрядження, от тільки вчора в Мурахові. За тиждень до мене мають приїхати партнери з іншого міста і я, коли глянув на ці світлини, зрозумів — оце те, що треба! Ресторанами чи сауною їх не здивуєш, а от такої нестандартної екскурсії вони ще точно не бачили. Тому буду дуже вдячний, якщо допоможете. Гроші — не питання. — Він поклав на стіл скромний конвертик.
— Допоможемо, — сказала Катерина Іванівна, — наші відвідувачі для нас — найкращі друзі. Бо для них ми, власне, й працюємо. А друзям ми завжди раді допомогти.
— От і добре, — усміхнувся Іваницький. — Чекайте тоді на нас наступної середи. Ось про всяк випадок моя візитка. До зустрічі!
Коли гість вийшов, Катерина Іванівна обережно зазирнула до конверта.
— Трясця! — вирвалося в неї. — Та на ці гроші вже щось таки можна буде зробити!
Вона глянула на календар — до середи залишалося разом з вихідними якихось п’ять днів. Точніше, чотири з половиною, бо гість завітав якраз перед обідньою перервою.
— Марічко! — гукнула Катерина Іванівна до приймальні. — Скажи всім науковим і зав. фондами, щоб о пів на другу були в мене!
Ця новина не могла не зіпсувати музейникам апетит. Вони відразу ж зрозуміли, про що йдеться.
— І що цього разу робитимемо? — сердито спитала Даринка, наминаючи салат. — Віночки вже її, мабуть, не влаштують. Знову прийдуть самі чоловіки і свої баньки на мене вилуплять…
— Радій, що дивляться, — усміхнулася Одарка Петрівна, доїдаючи гречану кашу. — А віночки ми плести не будемо. В мене є інша ідея.
— Яка?
— Запропонуємо їм подивитися на життя під мікроскопом. Хто з них бачив, наприклад, скільки істот живе у краплі води? Або який вигляд має поверхня кленового листка, збільшеного у багато разів?
— А мікроскоп ви де візьмете? — недовірливо спитала Даринка.
— Та є у нас один у фондах. Ще, здається, п’ятдесятих років. Рідня одного професора передала. Звичайно, було б краще взяти електронний, вивести зображення на широкий екран. Але так навіть цікавіше. Хай відчують себе науковцями минулого. У тих ніяких комп’ютерів не було.
— Добре, — заспокоїлася Даринка, — нехай буде мікроскоп. Хоч не на мене витріщатимуться, а у окуляр…
— За це не турбуйся — я все візьму на себе. Хай витріщатимуться, скільки забажають!
Інші співробітники напружуватися не стали. Свічка і далі возився зі свердлами, випробовуючи їх на різних породах каменю та дерева і старанно нотуючи результати. Ця ідея повністю захопила його. Він перечитав все, що можна було знайти у мережі з експериментальної археології і побачив, що його тема майже не вивчена. Як він раніше не додумався до цього! От тільки б встигнути все написати. Бо із цими екскурсіями не було й часу — вже три чи чотири групи приходило «щось посвердлити»…
Цього разу все обійшлося без накладок. Іваницький виявився пунктуальною людиною і привіз партнерів без запізнення. Двом чоловікам, які вже давно не були в музеї, сподобалося все — і ідея з мікроскопом, і кам’яні свердла, і малювання з натури. Один з них мав диплом історика-археолога, тож ще довго балакав із Василем Юхимовичем, розпитуючи про свердла і згадуючи свою університетську практику на Херсонесі. Незважаючи на зайнятість, він і досі цікавився археологією: перечитував наукову періодику, час від часу працював з археологічними знахідками у музеях, і писав статті. Екскурсія розтягнулася на пару годин, після чого задоволені підприємці, взявши візитку в директора, поїхали відпочивати далі.
А от музейники мали про що подумати. Вони вже відчували, що їхньому колишньому затишшю настав кінець…
