Культурний фронт. Розділ 4. Музейний театр
Понеділок завжди був для мурахівських музейників святковим днем. Чому? А хіба ж це не чудово, коли ти можеш добряче виспатися, у той час як решта населення, невиспана та зла, сьорбає каву і наступаючи одне одному на ноги у маршрутках, їде на роботу? Ця маленька радість — вихідний день у понеділок — була малесенькою крапелькою меду у їхній низькооплачуваній і маловідомій суспільству роботі. Адже у суботу і неділю (а часто й у свята) їм доводилося виходити, чекаючи на відвідувачів. Тому будь-який директор розумів — викликати підлеглих на роботу у понеділок — означає зазіхнути на святе.
Втім, і від директора часом залежало не все. Одного жовтневого ранку Катерина Іванівна, п’ючи ранкову каву, яку не встигла випити вдома, почула, як дзвонить мобілка.
— Привіт, музейнице! — почувся у слухавці бадьорий голос Прокопа. — Ну як ти, готова до нових викликів?
— Привіт, — відповіла Катерина Іванівна, — зачекай секундочку з викликами, дай хоч каву допити.
— Допивай і слухай, — незворушно продовжив Прокіп. — За тиждень до нас приїздить делегація з британського міста-побратима «Манчестер Юнайтед». Жартую, просто Манчестер. Ми, звичайно ж, возитимемо їх, де тільки можемо і обов’язково завеземо до музею. Так от, сам, ну ти розумієш, сам, хоче, щоб ви показали їм театралізовану екскурсію. Він позавчора з області приїхав і там таке видовище у їхньому музеї бачив, що й досі під враженням.
— З області, — хмикнула Катерина. — У них там під боком драмтеатр. Домовилися про акторів, костюми, спільно написали сценарій — і вуаля. А в нас драмгурток при Палаці культури і все. Та й тиждень — це ж просто мізер часу.
— Ти мені це говориш? — обурено відповів Прокіп. — Та я сам ще пацаном у тому гуртку грав. Але він залізобетонно переконаний, що ми не гірші і можемо області носа втерти. Тому вигадайте щось.
— Добре, — відповіла Катерина Іванівна, — щось вигадаємо.
Вона глянула на настінний календар із зображенням черешневого саду і тихо лайнулася. За тиждень! Це ж наступний понеділок. Ох і згадуватимуть її «незлим тихим словом» підлеглі за зіпсований вихідний! Втім, це не проблема — за вихідний можна і відгулами відбутися. А от як бути із часом? Жоден сценарист за такий термін нічого писати не візьметься. А своїми силами…
— Шановні колеги, — звернулася вона наступного дня до підлеглих, які зібралися у її кабінеті на позачергову нараду, — наступного понеділка у нас будуть гості з далекої Британії. Міська влада хоче, щоб ми провели їм театралізовану екскурсію. Так-так, у понеділок. Доведеться-таки вийти, нічого не поробиш. Питання з костюмами я вже вирішила — Іван Сократович, керівник драмгуртка, готовий нам допомогти. І навіть когось зі своїх вихованців може прислати на допомогу. А от зі сценарієм доведеться думати самим. Тому чекаю на ваші ідеї.
— А давайте обіграємо історію будинку, — почувся голос Свічки, який вже щось виписував у блокноті. — Купець Чередниченко випадково потрапляє в майбутнє саме на нашу екскурсію і бачить, на що перетворився його будинок. Саме так, — продовжував він, — хіба ж приховаєш від когось, що в нас вже штукатурка сиплеться. Хай побідкається трошки — мовляв, що ж з моїм будинком сталося, я ж сюди скільки грошиків вклав. Далі ми бачимо, що у будинку починають відбуватися дива — вочевидь, не він один потрапив сюди з минулого. У кожному з залів з’являються свої персонажі. В археології, наприклад, можу запропонувати кілька варіантів. Якийсь первісний чоловік намагається просвердлити отвір у каменюці, аби зробити сокиру. Гончар періоду ямної культури робить з глини посуд і пропонує долучитися присутнім, бо не має кому передати своє ремесло. І ще один варіант — стародавні грабіжники лізуть до кургану, щоб витягти звідти золото. І так само пропонують долучитися присутнім — за частку, звісно. Чередниченко може згадати про подібні випадки за його часів — це тоді теж, на жаль, було масовим явищем.
— А оце вже цікаво, — пожвавилася Катерина Іванівна. — Але треба ж якийсь повчальний епізод — ну не будемо ж ми пропагувати чорну археологію…
— Звичайно, ні, — погодився Свічка, — можна додати епатажу. З катакомби кургану з’являється привид вбитої служниці, яку там поховали (мав же хтось на тому світі знатним скіфам прислужувати) і перелякані грабіжники кидають все і тікають світ за очі.
— А на цю роль можна і когось із наших дівчат взяти, — підхопила Одарка Петрівна.
— Кажу відразу, не зможу, — відхрестилася Яринка, — в мене ще купа експонатів, не поставлених на облік. — Он Даринку беріть, в неї непогано вийде.
«Ах ти ж стерво!» ледь не вихопилося в Даринки. «Ну ніяк не можеш заспокоїтися, що в універі хлопці не за тобою, а за мною бігали!».
— Та і я теж не в стелю плюю, — огризнулася вона вголос. — Маємо ще в плані заходи на наступний тиждень. Правда ж, Одарко Петрівно?
— Годі, Дарино Олексіївно, — підвищила голос директорка. — Не морочте голову. Слів вам вчити не доведеться, одяг якийсь знайдемо. Вийдете з блідим обличчям, вигукнете якусь нісенітницю та й усе. Рухаємося далі. Що на інших поверхах?
— Ми можемо облаштувати хімічну лабораторію, — сказала Одарка Петрівна. — На початку ХХ століття у Мурахові спостерігалося збільшення випадків захворювання на холеру. Шукаючи джерело інфекції, міський санітарний лікар Ялівець взяв проби води з річки. Власне, оцей момент дослідження і можна показати гостям. Роль доктора може зіграти Василь Юхимович, — сказала вона, недвозначно глянувши на Свічку (мовляв, не думай, що ти лише ідеями відкрутишся), — а я буду лаборанткою. Коротенький текст я напишу.
— Добре, — сказала директорка. — А тепер третій поверх. Про Другу світову війну ми точно забути не можемо. Цього року у нас 70-річчя визволення міста від нацистів.
— Ну не можу ж я влаштувати бойові дії в експозиції, — пирхнула Ганна Петрівна.
«Як треба буде, то й «Катюшу» у гімнастерці співатимеш», — подумала Катерина Іванівна, але вголос сказала інше:
— Бойові дії я вам влаштовувати й не дозволю. А от якусь сценку з тих часів можна було б обіграти.
— А давайте зробимо так, — втрутився Свічка, — покажемо сценку з часів окупації, коли встановлюється комендантська година. Поліцай та німецький офіцер заходять до кімнати і зачитують наказ гебітскомісара. Текст у нас зберігся — про запровадження комендантської години та обмін радянських паспортів на аусвайси (пару штук у нас в фондах є). Можна з тих аусвайсів наробити копій, посадимо «секретарку» в експозиції і хай потім видає. Тільки список прізвищ попросіть.
— Так-так, це ідея. А далі що?
— А далі можна увімкнути запис — звуки пострілів — мовляв, наші прийшли — і ці персонажі тікають. Потім Ганна Петрівна проведе їх залами, розповість коротко та й усе.
Ганна Петрівна вдячно глянула на Свічку — їй би забракло на все це фантазії. Вона все ж таки була більше дослідницею, а не сценаристом.
— Добре, — сказала Катерина Іванівна. — Гадаю, що цього вистачить. Ще невідомо, чи надовго їх до нас привезуть, тож немає сенсу сильно розтягувати захід. На цьому нараду завершено, дякую вам за ідеї.
***
— Трясця, та де ж їх дідько носить! — лаявся Іван Перепелиця, учасник драмгуртка, якому доручили грати німецького офіцера. — Сократович казав костюми сьогодні здати, бо завтра вони комусь треба.
— Розслабся, Іванку, — сказав його товариш по нещастю Павло Дармограй, поправляючи пов’язку поліцая, — ми тут до чого? Хай потім британцям претензії виставляє. Не привеземо ж ми їх сюди на собі.
Під ними, на другому поверсі, теж вирували пристрасті.
— Ну як можна ходити у цьому дранті, — кипіла Даринка, — це ж мішок, а не сукня. І висить, мов мішок. А мене ж фоткати будуть, розумієте? І все це потім розійдеться по соцмережах. І дехто, — кивнула вона в бік кабінету Яринки, — робитиме єхидні коментарі.
— Ет, знайшла через що перейматися, — заспокоювала її Одарка Петрівна, — завжди знайдеться хтось єхидний, то що тепер. Жінка має бути чарівною в будь-якому образі, навіть в такому. І в тебе це вийде. Та й вийти тобі треба на якусь хвилинку і сказати пару слів.
— Знаю, але все одно хвилююся. Я ж не актриса, — відповідала Даринка. — А у вас там як справи?
— Все добре. Юхимович все зазубрив, слово в слово. Он чуєш, ходить і повторює.
— От що я вам скажу, дорогенька, — почувся голос Свічки з сусідньої зали, — пішов я на річку і в різних місцях взяв проби. І там, де любить купатися наша дітлашня, таки знайшов холерні бацили…
— Чуєш, як старається? — усміхнулася Одарка Прокопівна. — Все буде нормально. Ти не актриса, але й до нас не худрада прийшла. Подивляться, посміються і підуть собі. А нам своє робить.
А у вестибюлі тим часом стояла Катерина Іванівна з купцем Чередниченком, якого поза сценою звали Миколою Петренком. Колишній вихованець драмгуртка, а тепер ведучий різних масових заходів — від Дня міста до весілля заступниці міського голови — він почувався у цій ролі абсолютно вільно.
— Не переймайтеся, голубонько, — заспокоював він Катерину Іванівну, — слова я вивчив, в разі чого зімпровізую. Мені не вперше. Можу навіть якийсь конкурс влаштувати, якщо треба.
— Сподіваюся, що не доведеться, — відповідала директорка, витираючи хустинкою піт з лоба. У вестибюлі було трохи душно. — Довго тримати ми їх тут не будемо, в них ще, мабуть, своя неофіційна частина. О, а от і вони, здається, йдуть.
На вулиці почувся голос Прокопа, який щось відповідав на запитання англійською.
— Прошу, джентльмени і леді, — сказав він, відчиняючи двері перед делегацією, що складалася з міського голови, двох чоловіків середнього віку у ділових костюмах і перекладачки у червоній сукні.
— Доброго дня, дорогі гості, — привіталася з ними директорка, — вітаємо вас у Мурахівському краєзнавчому музеї, скарбниці нашої історії. Тут зібрані найцікавіші експонати різних часів, що розповідають, яким був колись наш край.
— А що тут, прошу пані, відбувається? — почувся з-за її спини обурений голос «купця». — Мені, звичайно, приємно бачити таких чарівних дам у своєму домі, але могли б бодай зателефонувати. Я, між іншим, перший, в кого в цьому маленькому містечку з’явився телефон.
— У вашому домі? А ви, власне, хто, пане? — запитала Катерина Іванівна, щиро вдаючи здивування.
— Як це хто? Купець першої гільдії Іван Петрович Чередниченко. Це мій дім, ще й року немає, як я сюди вселився. Ох, як ми гуляли на новосілля, як гуляли. Вино рікою лилося… Але, бачу, що будівельники партачі ще ті. Ще й року немає, а штукатурка оно вже от-от на голову звалиться, — показав він на величезну тріщину на стіні. — Але що поробиш, важко в наші дні знайти хорошого майстра, не те, що колись. То хто ви такі?
— Ви трошки переплутали, шановний, — сказала директорка. — Вашому будинку вже більше ста років, і зараз тут краєзнавчий музей. А я його директор, Катерина Іванівна Дерикущ. А це наші гості — міський голова з заступником і наші партнери з далекої Британії.
— Овва, — вигукнув Чередниченко. — Далеко ж мене занесло, аж у наступне століття. Ну то ведіть, показуйте, гляну, що ви з моїм будинком зробили.
І рушив за нею разом з делегацією. Розповідаючи про музей, Катерина Іванівна пильно вдивлялася у обличчя можновладців. Але якогось невдоволення не бачила. Прокопові історія завжди була цікава, а голова, колишній директор ринку, здається, був у захваті від свого «колеги». А для британців все це взагалі було екзотикою. Особливо сподобалася їм зала археології. Напівтемна кімната, стилізована під печеру, захопила всіх. У Михайлюка таки був талант. Знаряддя праці первісних людей, стародавній посуд, зброя, прикраси — все це було так чудово оформлено, що не могло не привернути увагу. Як і двоє чоловіків у скіфських костюмах, які «рилися» біля макету кургану.
— Швидше ворушися, Колаксаю, — гукнув один з них, з бородою і каптуром на голові. — Скоро вже схід сонця. Не хотів би я, щоб нас тут хтось побачив.
— Вже йду, — відповів інший, молодший на вигляд, нахиляючись за «курган» і витягуючи звідти жменю муляжів золотих бляшок. — Дивись, що я знайшов.
— Непогано, — сказав бородатий, беручи одну бляшку і роздивляючись її у тьмяному світлі. — Правда, цього добра у кожному кургані повно, але щось таки за нього дадуть.
— Не боїшся? — запитав його Колаксай.
— Чого мені боятися, молодий дурню? У старої жриці, яка тут лежить, вже нікого немає. А боги чи якісь привиди… Скільки я вже копаю ці могили, нікого не бачив. Нікому до них вже немає діла, окрім нас.
— Як ви посміли сюди зайти, злодюги! — почувся запис голосу Даринки, який увімкнули за лаштунками. Ох і довго їй довелося записувати ці кілька слів з потрібною інтонацією, та ще й кричати їх…у відро. Бо треба ж було хоч якусь луну, ніби вона з глибини кургану кричить. — На вас чекає страшна кара за те, що ви порушили спокій моєї господині!
У експозиції відчинилися дверцята і з-за них вийшла Даринка. Вдягнена у ту саму мішкувату сіру сукню та з блідим, спеціально підфарбованим обличчям, вона справляла моторошне враження у тьмяному світлі зали. Якби дія відбувалася десь на кладовищі, то можна було б і посивіти з переляку.
— Ннне бачив, кажеш? — затрусився Колаксай. — А це що таке?
— Пперший раз таке бачу, — вимовив бородатий. — Тікаймо звідси!
Кинувши свої знаряддя праці і «золото», «грабіжники» вибігли з зали, розштовхуючи зацікавлених гостей.
— О, вже йдуть, — сказав Іван Перепелиця, почувши гомін на сходах. — По місцях, Пашко!
— Яволь! — відповів Павло і обидва сховалися у залі окупації.
— Тут ви можете бачити залу, де представлені меблі початку минулого століття, — сказала Катерина Іванівна, обводячи поглядом залу, по центру якої стояв столик з розкиданими на ньому гральними картами і кілька м’яких стільців, а далі височіли кілька старих шаф та здоровенне дзеркало.
— О, гарне, правда? — пожвавішав «купець». — Це я своїй коханій купив, в самому Парижі замовляли. Ох і любила вона перед ним крутитися. А я вже думав, що якийсь клятий комісар собі додому його потягнув…
«От іще імпровізатор! Ти ж менше півроку тому сюди вселився, які комісари. Тоді про них і не чув ще ніхто», — подумала директорка. Але вголос нічого сказати не встигла, бо якраз у цю мить вимкнулося світло і почувся (звичайно ж, у записі) собачий гавкіт.
— Ахтунг! Ахтунг! Ахтунг! — заговорив «німецький офіцер». — Увага! Увага! Увага! Постановою гебітскомісара Франка у місті оголошуватися комендантська година. Такош запроваджуватися обмін радянських паспортів на аусвайси, які видає вам Велика Німеччина замість нікчемні більшовицькі папірці. Тепер ви є громадяни Третього райху.
— Вперед! Вперед! — підштовхував гостей рушницею «поліцай», спрямовуючи їх до маленької зали окупації, де стояв столик з «аусвайсами», за яким сиділа Марічка у ситцевій суконьці в стилі ретро. — Зараз вам видадуть справжні документи замість «червоної паспортини».
— Вас іст паспортина? — запитав «офіцер».
— Та казали в нас так на паспорт. Поет якийсь придумав, не знаю, як його там — Пушкін чи Лермонтов.
— Маяковський, — усміхнувся мер, згадавши радянську школу.
— О точно, Маяковський! — зрадів «поліцай», з підозрою дивлячись на нього. — А ви часом не з комуняк, шановний?
Мер, якого у молодості за фарцовку ледь не виперли з інституту, розреготався.
— О ні, терпіти їх не можу, повірте, — сказав він, усміхаючись. — Лицеміри ще ті.
— Добре-добре, на перший раз повірю.
Отримавши «аусвайси» (хороші відскановані роздруковані папірці, наклеєні на щільний папір), гості вже збиралися рушити далі, як почулися постріли.
— Мабуть, контрнаступ почався! — захвилювався поліцай. — Тікаймо, гер офіцер, доки нас совіти не постріляли!
І актори швиденько побігли в іншу залу, а потім далі, вниз сходами, на перший поверх, перевдягатися. Треба було бігти з лахами до костюмерки, бо вона скоро піде. А чубитися потім з Сократовичем нікому не хотілося.
Після короткої екскурсії Ганни Петрівни гості ввічливо попрощалися і спустилися вниз. У ресторані «Мурахів» на них вже чекав стіл, накритий за усіма правилами місцевої гостинності.
Наступного дня, коли директорка вже збиралася обідати, задзвонила мобілка.
— Катрусю, я тебе вітаю! — почувся веселий голос Прокопа. — І сам, і англосакси, щасливі, мов слони. Сам, той був просто в захваті. Весь вечір повторював британцям: «Бачите, джентльмени, і в маленькому містечку є великі таланти. Театрів у нас немає, а акторів хоч греблю гати».
— Дякую, Прокопе, — відповіла директорка. — Хоч би таких експромтів більше не було. Я не проти видовищ, але тиждень на підготовку — це замало.
— Оцього, мила моя, я тобі обіцяти не можу, — зітхнув Прокіп. — Хтозна, де ще наш голова побуває і що побачить. Втім, у вас вже тепер хоч досвід є. Впораєтеся! Бувай!
— Бувай, — відповіла Катерина Іванівна, але абонент вже завершив розмову. — Так, досвіду ми ще наберемося, відчуваю. Бо гроші на ремонт десь брати треба, — сказала вона вже сама собі.
